Мирослава Горностаєва - Астальдо

— О, вельможний Туракано осоромив наші вуха… — почав було Мірімон.

— Помовчи…

Фіндекано стало трохи тепліше на серці. Його п’ятеро воїнів, вірні супутники на війні і під час відпочинку, принаймні намагалися його щадити. На відміну від рідного брата і коханої. Чи вийде Еріен до бенкетної зали? Чи привітається? Чи…

Вони вже їхали вулицями Егларесту… Палац Корабела ховався серед квітучих весняних садів, чимось нагадавши Фіндекано тіріонську садибу Великого Князя Фінве. Дві діви з мармуру охороняли вхід, їхні легкі одежі наче струмували в повітрі, змушуючи забувати, що вони з каменю. Біля цих дів гостей зустріли охоронці, прийняли у них коней, і провели до саду.

Кірдана, очевидно, сповістили негайно, бо, коли прибулих закликали до зали, князь уже сидів у кріселку під малюванням, на якому плив білий красень-корабель. Господар запросив сісти всіх шістьох, з цікавістю роздивляючись навіть Анта, котрий опустив очі, бувши незвиклим до такої уваги.

— Я очікував вашого приїзду, — м’яко вимовив Корабел, — князь Фінголфін прислав гінця…

Фіндекано теж роздивлявся князя Фалатрим з-під приспущених вій. Кірдан був Пробудженим, його проникливий погляд нагадав молодому воєводі Великого Князя Фінве. Як це не дивно, але в Корабелові, чистокровному срібноволосому Телеро, чаїлася якась невластива цьому народові палкість духу. Та палкість, якою була переповнена Еріен…

— Я щасливий, — вимовив Фіндекано, — побачити нарешті князя Фаласу, про якого чув стільки добрих слів.

— На жаль, не можу сказати того самого про вас, Фінгоне Нолфінгу, — сказав Корабел, не зло, але зі смутком. — однак чутки — чутками, а нині я бачу на власні очі того самого відважного Нолдо, котрий заворожив Моргота грою на арфі…

— О, деякі чутки, — всміхнувся Фіндекано, — є незнищенними… Я зовсім не є великим музикою, я тільки непоганий…

Він затнувся, згадавши листа, якого йому показала Еріен. Зараз Корабел скаже: «Лучник, все так… Особливо ви проявили себе в Альквалонде…». І тоді можна буде піднятися і йти, бо він, Фіндекано, не стерпить цього постійного нагадування про свою ганьбу.

— Лучник, все так, — мовив Кірдан, — моя племінниця багато оповідала про вашу вправність. Але й на арфі ви нам зіграєте, любий гостю. Опісля бенкету на вашу честь. А завтра поговоримо про справи.

До бенкету Фіндекано допомагав вбиратися його вірний Ант, котрий бурчав потиху на квенья:

— Цей вельможа трохи не пронизав мене поглядом. Він що, ніколи не бачив Еdel з народу Дані? Бенкет на нашу честь… Я думав, що нас приймуть з належною холодністю, як…

— Руссандол сказав би — як зверхніх і лютих Нолдор, — всміхнувся Фіндекано, — але ж, yonni, я не знаю, що написав батько в своєму листі до Корабела. З князем Фінголфіном Кірдан хоче мати союз, тож він і приймає його сина, як почесного гостя.

Бенкет був схожим на ті, які давав у Тіріоні Великий Князь Фінве — повільні рухи танцюючих, їжа на високих столиках, тихий спів віол… Фіндекано, котрий звик до прийомів, що швидше нагадували вояцькі посиденьки, нині тішився чудовою музикою і витонченими винами. Тут була неможлива звична для воїнів — Нолдор перестрілка жартами та насмішками, і князь Дор-Ломіну, спостерігаючи за гостями, зі щирим жалем згадав Нервен Артаніс, яка їздила з Доріату до Нарготронду та Гімрінгу, щоб вдихнути повітря волі. За надмірну витонченість Синдар Доріату розплачувалися свободою духу, і до них в чомусь були подібні і мешканці Егларесту. Нолдор же, опинившись в Ендоре, неначе скинули з себе зайву скутість.

Еріен він побачив в дальньому кутку зали, побачив одразу ж. Вона говорила про щось з тим самим молодиком, котрий забрав її з Ломіону. Як його… а… Нінуінон… До Фіндекано панна не підходила, а сам він зовсім не бажав ставати посміховиськом і отримати відкоша перед усім зібранням.

— …наш вельможний гість…

Корабел рекомендує його… Поштивий Телеро говорив вже з півгодини, а Фіндекано лише тепер розчув його слова, насилу відвівши очі від постаті навпроти.

«Нічого не вмерло. Нічого… Де твоя гордість, Нолдо?»

— За звичаєм, — мовить Кірдан, — зіграйте нам, князю Фінгоне. Тим більше, що про вашу вправність…

О, так, зіграти… Ант вже несе йому арфу, арфу яку він не віддав здибленій кризі…

Краще б зостатися на тій кризі… Краще…

Знайоме лице спливає перед очима. І — як спалах — та проклята скеля, ланцюг, що вп’явся в зранений зап’ясток друга…

«А де б зостався я, оtorno? — неначе чує Фіндекано голос Руссандола, — Ну, як ти можеш навіть думати так…»

— Цю пісню, — чує він власний голос, — мені подарував побратим… Маедрос Феанорінг… Два птахи стали нашими оберегами — орел і сокіл… Орел допоміг нам врятуватись, а сокіл — вижити…

Оберіг з соколами Ороме, котрий дивом повернувся до власника… Немудряща пісенька про побратимство орла з соколом, що допомогла віднайти Руссандола… Майтімо, коли прощався, ткнув побратимові згорнений аркуш. «Почитай, сподобається… Це я для тебе склав, соколе, брате мій…»

«Сокіл… — масний улесливий голос в голові, - чиясь красива погибель…»

«Я не здамся тобі, Чорний… Не дочекаєшся… Не дам затруїти себе почуттям провини. Я виправлю все, що можна виправити — і він настане, день…»

Пальці вже торкаються струн, поволі виникає мелодія… Мелодія, складена Майтімо у вітряний день на пагорбі Гімрінг…

— Сокіл літа високо, Сонцю і бурі-січі Гостре соколє око Дивиться просто в вічі. Кігті — кігтити хмару, Дзьоб — щоб її клювати, Крил замашних удари — Рвати її на шмати. В кожную мить готовий Кинуть кубло колюче, — Зринуть, як стріл раптовий, Що неминуче влучить. Сокіл літа високо. Сонцю і бурі-січі Гостре соколє око Дивиться просто в вічі.

Ант приймає арфу, Фіндекано вклоняється присутнім… Сподобалось чи ні… Не розібрати… Тут не такі пісні потрібні… Щось з валінорських славнів, те, що співалося в Тіріоні-на-Туні. Чому спливла в пам’яті саме ця пісня, дарована другом?

Еріен нема, він не помітив, коли вона пішла. Нема і Нінуінона… Кірдан знову щось говорить… Дякує, здається… Головне — не зрадити себе. Цікаво, скільком з присутніх тут осіб відомо про їхній розрив? Що там говорила Артаніс? Панни з Доріату закладаються, скільки протримається в явному світі покинутий закоханець…

Однак, ви програли заклад, Еріен Ненаратіоні… Сокіл живий — і не на вашій рукавичці.

Фіндекано поволі йде залою, вклоняючись, знайомлячись, усміхаючись… Дні юності оживають в пам’яті, велика зала садиби Фінве, малювання з княгині Міріель на стіні…

А його Нолдор і тут — як вдома. Алмареа оточив гурток панночок, всі дивляться на нього трохи не з побожним переляком. Ще б пак — особа, проклята Богами, що на власні вуха чула грізний голос Вишнього Намо, є веселим світлооким усміхненим Еdel. Діви очікували побачити трохи не поріддя Залізного Пекла, напевне… Алмареа тримає в руці келишка, але пити йому ніколи — побрехеньки так і сиплються з його вуст.

— О,