Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

знаєте, кого можна пограбувати? Просто дати по голові й забрати гроші? Мені дуже треба!

Мама тільки руками розвела:

— У нас усі знайомі вбогі після війни, як і ми. Досита не їдять. Усе втратили: домівки, здоров’я, рідних.

Перед моїм носом був детектив про бандитів, і я вставила «п’ять копійок»:

— Знаю такого чоловіка. Він літній. Завжди має з собою пачку грошей. Знаю, де живе.

Сімка неймовірно пожвавішав:

— План такий: ми підстережемо його біля під’їзду. Ти заговориш із ним ласкаво, і, поки він відвернеться, я його вирублю!

— Ти ж чеченець. Як бути з тим, що він теж чеченець, та ще й літній? — запитала я.

— Та хоч китаєць! Це зовсім не має значення.

— А гроші як поділимо?

— Фіфті-фіфті! Я чесний злодій.

Словом, ми ще півгодини радились, як будемо грабувати. Мама нажахано показала мені кулак, а я їй таємно моргнула, що розводжу сусіда Сімку. І Сімка купився! Він реально повірив, що я можу пограбувати людину! Напасти на людину! Оце так! Сміх який! Коли я, вже голосно сміючись, оголосила, що це — жарт, він спочатку не міг отямитись:

— Як жарт?! Який жарт?!

Думала, розлютиться. Усе ж таки людина бувала на зоні. Але він образився. Щось зворушливе й світле промайнуло в його очах з далекого дитинства, де він ще рівнявся на мушкетерів і лицарів.

Він швидко попрощався й пішов, втягнувши голову в плечі, немов шкідливий кіт. На прощання побажав нашому дому миру й добробуту. Уже спускаючись сходами, Сімка все бурмотів:

— Треба ж… і таке буває.

Поліна-Будур

19.04.

Я торгувала на Північному базарі. Ібрагім, який має 24 роки й торгує неподалік деталями від машин, присилав сестер і маму — подивитися на мене. Ті прийшли, поговорили про етикет, купили книжки.

Я подобаюсь Ібрагіму, і він не приховує цього. Ібрагім чорноокий, худенький, з попелястим волоссям. У нього багато братів і сестер — вони всі живуть в одному будинку. Метушня й гумор об’єднують усіх у цій оселі. Сам Ібрагім, крім торгівлі на ринку, навчається у вищій школі.

Газети взяли на друк мої статті та оповідання. Мені виплатили аванс. Частину боргу я віддала Лечі й узяла ще книжки під реалізацію.

В інституті скасували іспит. А я так готувалася — читала при каганці книжки, писала конспекти! Прикро.

Хворію. Після війни радіоактивний фон у цій зоні перевищує норми. Трави ростуть неймовірно високі, і багато змій.

Коли я була в центрі Ґрозного, то зустріла парубка, який скаржився на постійне погане самопочуття. Прямо на вулиці, на аркуші, написала йому дихальні вправи з йоги. Він зрадів. Сказав, що його звати Анзор і він працює в газеті «Плюс». Запросив мене туди — щоб я могла попрацювати журналістом позаштатно.

20.04.

Була в районі Центрального ринку. Біля нього величезні чорні скелети, немов згорілі людські кістяки. Це будинки.

Літня чеченка плакала — роздавала пиріжки, поминала чоловіка, свого брата. Вона розповіла, що її брат жив в одному з цих будинків. Коли влучила бомба, почалася страшна пожежа — верхні поверхи відрізало від нижніх, і люди горіли. В одній із квартир були мати й дитина. Мати в паніці вискочила з житла, а дитина залишилась. Повернутися мати не могла — вогонь затримував. Брат цієї жінки проліз крізь полум’я і зумів знайти дитину. Будинок хитало — обстріл тривав. Стали валитися внутрішні конструкції. Тоді чоловік кинув дитину вниз сходовим прольотом, крізь вогонь. Дитина трохи обгоріла, але мати зуміла впіймати її, схопити й вибігти з нею надвір. А чоловік загинув у вогні.

21.04.

Я помітила, що дівчата в інституті мене цураються через те, що я погано вдягнена і вчусь без дачок педагогам. Звичайно, через російське прізвище теж. До всього російського в Чечні непримиренна ненависть. Я маю необережність носити прізвище, яке дісталося мені від діда по моїй матері. Усім не поясниш свою багатонаціональність.

Студентки носять коштовні речі, золото. Деякі однокурсники навіть намагалися принизити мене, посміявшись, що в мене не модний одяг, а старе лахміття. Проте, коли я спитала у відповідь, скільки сур із Корану вони знають напам’ять, чи вивчили матеріал до іспитів, чи читали Тору, студенти, соромливо потупившись, швидко відступили.

22.04.

Двадцять другий випадок втрати пам’яті в Росії. 14 березня 2003 р. чоловік вийшов з дому і зник. 17 березня його знайшли в безлюдному місці. Що за експерименти?

У газеті «Молодість» мої роботи під різними прізвищами-псевдонімами друкуються відразу на трьох шпальтах.

23.04.

Була в газеті «Плюс». Віддала статті. Бачила Анзора. Сказав, що займається за методикою йогів. Дякував.

Вирішила, що можу скласти екстерном іспити в інституті відразу за два-три роки. Я здатна на це. Запропонувала в деканаті. Але мені не дозволяють. Кажуть:

— У нас такого ще не було!

Тоді буду вчитися на двох факультетах. Сходила до університету. Можливо, варто вступити на філологічний факультет. Не можна гаяти час. Людина повинна встигнути зробити й дізнатись якнайбільше за це життя. Тим більше що в нас у республіці офіційно перша вища освіта — безкоштовна! Тільки друга, додаткова, за гроші. Але поки ти не закінчив навчатись і не одержав диплом про першу освіту, то можеш учитись і на другому факультеті — безкоштовно!

Мама мене взагалі відмовляла від навчання у вищій школі. Казала, що вища освіта ні до чого. Потрібен простий фах, і потім якомога швидше слід почати працювати на виробництві. Але працюю й допомагаю своїй родині я з восьми років — майже як діти за царя. Торгувала на ринках, базарах. Ніяких канікул — ніколи. Усього, що я знаю, мене навчило життя.

Торік я сама дізналася, де інститут, приїхала туди, не платячи в транспорті (не було грошей на оплату, намагалася втекти, не заплативши), і вступила. Мені ніхто не допомагав, не підтримував, та й мало вірили, що щось вийде. Я вірю тільки сама собі.

Фатима

24.04.

Цей вечір я хочу провести з тобою, Щоденнику, за розмовою про Смерть. Про свої контакти з цією сутністю. Приходити до мене вона почала в снах, коли мені виповнилося сім років.

Смерть може набувати будь-яких подоб і форм. Вона не раз була в чорній сутані католицького священика, була в образі романтичної дівчини, кумедного маленького хлопчика, величної старої жінки. Але я завжди впізнаю Її. Безпомилково.

Ми сидимо й розмовляємо про все. У цих снах Смерті властиві певні емоції. Вона здатна сумувати, жаліти й ненавидіти. Здатна навіть радіти й лютувати. Іноді ми