Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

Волога на вустах. Вода.

— Виживеш, — голос Тіссаї був серйозним, суровим навіть. — Твій час іще не настав. Коли ж він надійде, ти згадаєш цей день.

Йеннефер жадібно висмоктувала вологу з обмотаної мокрим бинтом палички.

— Я займуся тобою, — повторила Тіссая де Фрьес, лагідно торкаючись її волосся. — А зараз… Ми тут самі. Без свідків. Ніхто не побачить, а я нікому не розповім. Плач, дівчино. Виплачся. Виплачся востаннє. Потім тобі вже не можна буде плакати. Немає паскуднішого виду, аніж чародійка, що хлипає.

* * *

Вона опритомніла, кашлянула, сплюнула кров’ю. Хтось тягнув її по землі, була то Трісс: Йеннефер упізнала її за запахом парфумів. Недалеко від них по камінню дзвонили копита коней, вібрував крик. Йеннефер побачила вершника в повному обладунку, у білій яккі з червоними кроквами, який із висоти сідла хльостає по натовпу бичем. Каміння, що кидав люд, безсило відбивалося від обладунку й забрала. Кінь іржав, бився, квилив.

Йеннефер відчувала, що замість верхньої губи в неї картоплина. Принаймні один передній зуб був зламаний або вибитий, болісно калічив язик.

— Трісс… — пробелькотіла. — Телепортуй нас звідси!

— Ні, Йеннефер, — голос Трісс був дуже спокійним. І дуже холодним.

— Вони нас уб’ють…

— Ні, Йеннефер. Я не втечу. Не сховаюся за спідниці Ложі. Не побоюся, не зомлію від страху, як під Содденом. Я те в собі переламаю. Я те вже переламала!

Біля виходу з вулички, перед замшілими стінами, громадилася велика купа гною, компосту та сміття. Була то чимала купа. Можна сказати, гора.

Натовпу нарешті вдалося затиснути й обезвладнити рицаря і його коня. Стягнули його на землю зі страшенним гуркотом, люд поліз на нього, наче воші, закрив рухливою масою.

Трісс, втягнувши Йеннефер, стала на верхівці купи сміття, здійняла руки вгору. Викрикнула закляття — і викрикнула його з правдивою люттю. Так пронизливо, що натовп стих на малу мить.

— Уб’ють нас, — Йеннефер сплюнула кров’ю. — Це точно…

— Допоможи мені, — Трісс на мить перервала закляття. — Допоможи мені, Йеннефер. Кинемо на них Блискавку Альзура…

«І вб’ємо штук п’ять, — подумала Йеннефер. — Після чого інші нас розшарпають. Але добре, Трісс, як захочеш. Якщо ти не втікаєш, то не побачиш, як утікатиму я».

Вона підключилася до закляття. Тепер кричали вони вдвох.

Натовп мить витріщався на них, але досить скоро прийшов до тями. Навколо чародійок засвистіло каміння. Біля скроні Трісс пролетів дротик. Та навіть не здригнулася.

«Це взагалі не діє, — подумала Йеннефер, — наші чари взагалі не діють. Не маємо й шансу, аби вискандувати щось таке складне, як Блискавка Альзура. Альзур, як твердять, голос мав, наче дзвін, і дикцію оратора. А ми пищимо та белькочемо, плутаємо слова та мелодію…»

Вона була готова перервати заспів, сконцентрувати залишки сил на якомусь іншому заклятті, що могло б або телепортувати їх обох, або почастувати натовп — хоча б лише на уламок миті — чимось неприємним. Але виявилося, що немає в тому потреби.

Небо раптом потемнішало, над містом заклубочилися хмари. Стало диявольськи похмуро. І повіяло холодом.

— Йой, — простогнала Йеннефер. — Здається, щось ми таки наробили.

* * *

— Нищівне Градобиття Мерігольд, — повторила Німуе. — По суті, ту назву вживають нелегально: чари ніколи не було зареєстровано, бо після Трісс Мерігольд нікому не вдавалося їх повторити. З прозаїчних причин. Трісс тоді мала скалічені вуста й мовила невиразно. Злостивці ж твердили, що й язик у неї плутався від страху.

— Саме в те, — надула вуста Кондвірамурс, — важкувато повірити: прикладів мужності та відваги шановної Трісс не бракує, деякі хроніки навіть звуть її Безстрашною. Але я хотіла запитати про дещо інше. Одна з версій легенди говорить, що Трісс була на Рівійській горі не сама. Що була там із нею Йеннефер.

Німуе дивилася на акварель, що зображувала чорну, круту, гостру, наче ніж, гору на тлі підсвітлених темно-синіх хмар. На вершечку гори виднілася струнка фігура жінки з розпростертими руками й збуреним волоссям.

З туману, що вкривав поверхню води, долинув ритмічний стукіт весел човна Короля-Рибалки.

— Якщо хтось і був там із Трісс, — сказала Володарка Озера, — то він не зберігся у видінні митця.

* * *

— Йой, наробили ми, — повторила Йеннефер. — Обережно, Трісс!

З чорної хмари, що клубочилася над Рівією, миттю ринув на місто град — гранчасті льодяні кульки розміром із куряче яйце. Били вони так сильно, що з гуркотом розвалювали дахи будинків. Били так густо, що всю площу миттєво вкрила густа їхня верства. Натовп скипів, люди падали, закриваючи голови, заповзали одне під одного, тікали, перекидаючись, юрмилися в підворіттях і брамах, втулялися в стіни. Не всім те вдавалося. Деякі залишалися лежати, наче риби на льоду, густо пофарбованому кров’ю.

Град валив такий, що трясся й загрожував репнути магічний щит, який Йеннефер чи не в останню мить встигла вичарувати над їхніми головами. Інші закляття вона навіть не намагалася поставити. Знала, що те, що вони наробили, затримати буде неможливо, що вони випадково розплели стихію, яка мусить вичерпатися сама. І скоро вичерпається.

Принаймні вона так сподівалася.

Блиснуло, раптом гримнув грім, протяжно, з тріском. Аж затрусилася земля. Град падав на дахи й бруківку, навколо летіли дробини розбитих градин.

Небо трохи розвиднілося. Просяяло сонце, промінь, пробившись крізь хмари, мазнув містом, наче батіг. З горла Трісс вирвалося щось подібне чи то до схлипу, чи то до стогону.

Град усе ще падав, бив, покривав площу товстим шаром льодових кульок, що виблискували, наче діаманти. Але градини падали все слабкіше й рідше, Йеннефер те зрозуміла за зміною відголосу стукотіння по магічному щиту. А потім град перестав падати. Відразу. Наче ножем відрізало. На площу увірвалися солдати, підкуті копита захрупали льодом. Натовп кричав і тікав, шмаганий нагайками, битий держаками списів і плазом мечів.

— Браво, Трісс, — прохрипіла Йеннефер. — Не знаю, що воно було… Але вийшло в тебе добряче.

— Було що захищати, — прохрипіла Трісс Мерігольд, героїня з гори.

— Завжди є. Побігли, Трісс. Бо це ще не кінець.

* * *

То був уже кінець. Град, який чародійки спустили на місто, охолодив гарячі голови. Аж настільки, аби військо відважилося вдарити та встановити порядок. До того солдати боялися. Знали, чим загрожує атака на подурілий натовп, на люд, що упився кров’ю та вбивствами. Але вибух стихії вгамував жорстоку багатоголову бестію, а наступ війська зробив усе інше.

Град зчинив у місті страшенне спустошення. І ото чоловік, що за мить перед тим затовк ґномську жінку за допомогою голоблі, а голову її дитини розбив об стіну, зараз хлипав, ковтав сльози й шмарклі, дивлячись