Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Я закусила губу. Звісно ж, я хотіла знати. Арден виглядав хворим, надзвичайно хворим – і тому слова Лор’єна про його смерть за дев’ять днів налякали мене сильніше, ніж я намагалася виказувати чоловікові. 

Та він збрехав мені напряму про ту леді, Гелену Лессі, і ще десяток разів не договорював правду до кінця. Тож рішення сформувалося майже відразу. 

– Послуга. 

Лор’єн від здивування аж спинився. 

– Справді? – запитав він, підіймаючи брову. – А ти ще більш практична, ніж я підозрював, Розмарі. За це ти мені й подобаєшся. 

Серце в мене в грудях відбивало шалений ритм. Від власного рішення слина в роті загусла, і ноги я переставляла заледве. Я дізнаюся свої відповіді – ось тільки зовсім не у Лор’єна, здатного на брехню, а в Ардена. І буду молитися усім цим місцевим богам, аби він нарешті все розповів.

– То чого б ти від мене хотіла, Розмарі? – запитав Лор’єн, схиляючи голову. – Діамантів? Мішок золота? Можливо, дістати тобі грамоту про дрібний дворянський титул?.. 

Я відкрила рота, а тоді закрила його. А тоді зробила це знову – як риба, викинута на берег. Звісно, мішок золота міг би вирішити більшість моїх проблем – але я й не підозрювала, що послуга, обіцяна Лор’єном, могла простягатися аж так далеко. 

Але, як то кажуть – дають, то бери. 

– Я хочу дім під цукерню, – заявила я, і тоді чоловік зітхнув. Спробував щось сказати, та я його перебила. – Не один з тих, що ви показували мені раніше. Інший. 

Я спробувала пригадати той будинок, що так запав мені в око, у найменших деталях. 

– Він на головній площі, з зеленими віконницями. Там ще широкі дерев’яні сходи, і навіть серед снігу цвітуть квіти під вікнами. І горщики з рослинами перед входом. Зараз там, певно, ніхто не живе – у вікнах було темно…

Кіріан Лор’єн підвів очі до високої стелі та глибоко зітхнув. 

– Ти впевнена, що не бажаєш дворянського титулу? – запитав він злегка невдоволено. – Бо його, боюся, дістати було б простіше.

Я здивовано насупилася:

– Невже він настільки дорогий? 

– Не дорожчий за інші, – чоловік махнув рукою. – Та власниця, боюся, не захоче мені його продавати. Ти, до речі, теж її знаєш. 

Я зацікавлено здійняла брови. 

– Це Мірика Елмор, – пояснив чоловік. Я підтисла губи – справді, викупити щось у леді Елмор мало б бути непростим завданням. – Та обіцянка є обіцянка. Я подивлюся, що можу зробити. 

Ми вийшли у широкий коридор, заставлений мармуровими статуями божків та картинами предків роду Елмор. В ньому горіло всього кілька магічних кристалів, але я зуміла зорієнтуватися, і повернула в бік Арденового крила. Темрява нарешті подіяла на мене, і очі вже злипалися, бажаючи довгоочікуваного сну. 

Та я не ступила й кількох кроків, як Кіріан перехопив мене за передпліччя. 

– Я проведу тебе до покоїв, – заявив він, а тоді повернув нас у зовсім інший бік. 

– Моя спальня не там, – заперечила я, але Лор’єн вів мене далі, наче й не слухаючи. – Мені потрібно до східної вежі, там… 

– Покої лорда Елмора? – жовчно поцікавився Лор’єн, а я від несподіванки змовкла. – Тобі пощастило, що поки що знаю тільки я. І вже подбав про те, щоб ти отримала відповідну спальню. 

– Та як ви смієте! – я спинилася, намагаючись вирвати свою руку з Лор’єнової хватки. Втім, без жодного результату. – Це тільки моя справа, де спати!

Лор’єн засміявся.

– О, так, – погодився він. – Дворянам дійсно буде однаково, що Елмор спить з кухаркою. І, повір, вони не зважатимуть, що ви в окремих спальнях. 

Віз повів мене далі, і в голосі його була така переконаність, що я й сама ступила кілька кроків. 

– Та варто тобі відкрити свою цукерню, тобі пригадають все. Найменша чутка, пущена невчасно, може коштувати тобі всього. Ти хочеш випробувати свою удачу?

Я не хотіла. А тому слухняно рушила за Лор’єном далі, не зронивши жодного слова. Він провів мене кількома коридорами, але рушили ми не у вежу, де тулилися кімнати слуг. 

Натомість опинилися на третьому ярусі замку – біля старих покоїв, що колись, певно, були гостьовими. 

– Я розпорядився своїм служницям, аби вони перенесли усі твої речі. Ця кімната годяща для головної кухарки, і ні в кого не виникне зайвих запитань. 

Лор’єн відчинив переді мною дерев’яні скрипучі двері, а тоді востаннє гостро поглянув у вічі. 

– Добраніч, пташко, – сказав він стиха. – І подумай про усе, що я тобі казав. 

Я тільки кивнула, а тоді переступила поріг. Лор’єн торкнувся моєї руки, і в неї щось опустилося, а тоді двері грюкнули і зачинилися за моєю спиною. 

У спальні я опинилася одна, стискаючи в руці смарагдовий амулет від Ардена. 

Навіть не намагаючись запалити світло, я абияк роздягнулася, зі злістю стягла лебедину корону з голови і впала на запилюжену постіль. 

Кімната була меншою за попередню, і точно не такою розкішною. Стіни давили, не даруючи очікуваного відчуття спокою, і заснути не виходило. Тільки тоді, коли Аодхан уві сні перебрався мені під руку та засопів у шию, я забулася легкою, тривожною дрімотою.