Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 62. План на майбутнє

Я сіпнулася від його дотику, притискаючись до стіни і дихаючи так важко, наче щойно пробігла марафон. 

– Це всього лиш я, пташко, – лагідно мовив Лор’єн, і цього разу голос його, постава, кожен рух – усе здавалося мені неймовірно фальшивим, брехливим від початку і до кінця. – Не варто лякатися. 

Він знову простягнув до мене руку, та я проігнорувала її і пішла далі, обігнувши його по широкій дузі. Лор’єн, як і раніше, пішов за мною, наче нічого й не сталося. 

– Що спрацювало? – все ж запитала я крізь зчеплені зуби. – Ваша чергова брехня? 

Чоловік здійняв одну брову. 

– Брехня? О, ні – я говорю про те, як врятував тебе щойно. 

Я спинилася посеред коридору та різко розвернулася, впираючись Лор’єнові у сорочку на грудях. Миттєво відсторонилася, але його запах – сигарного диму та морозної ночі – однаково залишився в носі. 

– Про що ви, на біса, говорите? – прошипіла я, штурхаючи його пальцем у груди. – Врятували? Від чого? Від того, що самі й підставили мене? Якби не ваш дурнуватий бал, я б нізащо не лишила Аодхана самого! 

Лор’єн клацнув язиком та склав руки на грудях. Два талісмани на його шиї хитнулися й завмерли. Тільки зараз я помітила, що плечі його виглядали трохи запилюженими – наче він щойно виліз з якоїсь давно не прибраної комори. 

– Та невже? – майже жовчно сказав він. – Навіть під час роботи? Отямся, пташко. Тут твоя… тварюка не у безпеці. Найкраще, що ти можеш для неї зробити – це викинути Елмора з голови та їхати з Зимового замку. У твоїй цукерні цьому Аодханові не доведеться ховатися. І робити це потрібно швидше – поки ніхто не зрозумів, що дракон належить тобі. 

Я стиснула кулаки. Як він продовжував брехати, і брехати, і брехати! А втім, сказала я зовсім інше:

– Який сенс? Мене й так вже всі бачили, – я сумно погладила Аодхана між маленькими рогами. – У залі був й Арден, і Мірика… Навіть якщо вони не впізнали мене одразу, точно скоро зрозуміють. 

Я все бачила перед очима той погляд Ардена – здивований, без навіть натяку на впізнання. Як він міг не зрозуміти, що це була я?.. 

– Помиляєшся, – вдоволено протягнув Лор’єн. А тоді рушив вперед коридором, і мені не лишалося нічого іншого, окрім як поспіхом рушити за ним. 

– Що значить – помиляюся? – я підвищила голос, і Аодхан на плечі засопів, повертаючи голову. З ніздрів його почали вириватися клубки пари. 

– Ніхто тебе не впізнав, – зневажливо відмахнувся Лор’єн. – Для чого, думаєш, був артефакт?

Я збилася з кроку й насупилася. 

– Який ще, на біса, артефакт. Зупиніться, пане Лор’єне! – я крикнула йому, коли чоловік вже досяг кінця коридору, залишаючи мене позаду. – Поясніть вже нарешті! 

Повільно, наче нехотя, Кіріан таки обернувся. Пройшов кілька кроків до мене, а тоді вказав пальцем на рубінове кольє. Я опустила очі, вихоплюючи кілька відблисків від дорогоцінного каміння, і тільки тоді помітила блакитні іскри чарів, що витали навколо нього. 

– Я замовив його саме для тебе – на випадок цього балу. Щось підказувало мені, що така дівчина, як ти, не зможе триматися подалі від неприємностей. 

Він вищирився, знімаючи через шию кулон з дракончиком, що дав мені Арден. 

– Цей амулет сильний, – він похитав смарагдом. – Але чи захистив би він тебе сьогодні? А так твоя таємниця у безпеці. 

Я вхопилася за срібло і камені й смикнула амулет з шиї так сильно, що застібка зламалася. Рубіни полетіли на підлогу, а я втупилася у Лор’єна злим, лютим поглядом. Роздратування всередині почало збурюватися і швидко перетворилося на гнів, від якого мої чари почали вивільнятися. 

– У безпеці? – прошипіла я. – То, кажеш, це не ти розповів своїй постачальниці про дракона? – мій голос впав до зовсім тихого шепоту, але однаково розносився до самих куточків коридору. В кулаках відчувалася якась небачена сила – наче зараз я була зовсім не слабшою від Лор’єна – як би неймовірно це не звучало. – Ти був єдиний, хто знав про дракона! 

Кіріан підняв руки та відступив на кілька кроків. 

– Я їй нічого не говорив, – повільно сказав він, не відриваючи від мене очей. – Клянуся своєю магією, Розмарі, від мене про дракона Карея не могла дізнатися ніяк. 

А тоді він запалив на пальці маленьку іскру чарів, і мені довелося опустити руки. Я відчувала самим нутром, що він таки не брехав – а значить, про мій секрет леді да Цинр дізналася якось інакше. 

Я пішла далі, переступивши через рубінове намисто. Підіймати його і забирати не було жодного бажання. Воно здавалося брудним секретом, що має бути прихованим – наче якби я просто тримала його при собі, всі якимось чином дізналися б правду. 

– То що ти обрала, пташко? – Лор’єн порівнявся зі мною, і від того, як він знову назвав мене пташкою, сироти пішли плечима. Можливо, про Карею він й не брехав, але тут точно наплів мені з три короби – про нещасну дівчину, яку врятував від такого лихого Ардена! Як я могла в це повірити?..

– Про що ви? 

Кіріан Лор’єн зітхнув. 

– Про нашу угоду. Ти відповіла на мої три запитання, а це значить, що і я дотримаюся своєї частини. Обирай – послуга чи три мої таємниці? Можливо, хочеш щось дізнатися про Елморове прокляття?.. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍