Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава двадцять дев'ята. 25-е жовтня, вівторок, день 51-й.

У вівторок на роботу він не пішов. Учора Шеф дозволив. Сказав – раз тобі треба, то роби. І запропонував нехай його заміна спробує справлятися без нього, щоб не відчувала за спиною підтримку. А Макс якщо що, підстрахує віддалено. Пробіжка вийшла хороша, хоч і пізніше, ніж зазвичай, але навантаження він вибрав правильне. Ще годину він простояв на заповітній гірці, вбираючи силу всім тілом. Напевне стане в пригоді – за планом, увечері в зал, дівчата чекають. Це буде контрольне їхнє заняття. Після тренування хотів зайти до Каті, перевірити, чи все в неї добре. А ще, треба подзвонити Сані, дізнатися, що там у нього – чекати на машину на середу чи може щось не вийшло. Повернувшись додому, виявив, що всі вже прокинулися.

– Дуже добре... раз така справа – всі снідаємо швидко-швидко і йдемо.

– Куди? Куди ми йдемо? А лохмастик із нами теж піде?

– Ні, Махно гулятиме на подвір’ї, чекатиме на нас і вартуватиме наш дім.

– Максиме... ми маємо піти? Уже... – жінка явно засмутилася.

– Не хвилюйтеся даремно, це буде просто корисна прогулянка. До речі, а Ромка і школа – як із цим?

– Та ніяк поки що. Він у третій клас ходив, але зараз... поки що не виходить.

– Я у свою школу хочу, у мене там друзів багато і вчителька хороша... – виліз малий з-під руки матері, Віка лише зніяковіло погладила його чубату голову.

Поснідали й одяглися вони швидко, оскільки одягу особливо не було ніякого. Власне, з цього приводу Макс і влаштував прогулянку. Поки Віка одягала і перевіряла дітей, Макс набрав Саню з СТО.

– Вітаю. Хотів дізнатися, чи все в нас по-плану, чи як?

– Загалом то так. Але якщо тобі це не важко, давай на четвер? Тут багато дріб’язку, не хочу, щоб хлопці поспішали, нехай усе буде акуратно і красиво.

– Годиться, тільки тоді вже на п’ятницю, у четвер я не зможу.

– Чудово. Буде просто чудово. Ми все потрібне купили, встановили, триває процес підгонки, утеплення, фарба вже висохла... тож усе буде гуд. Щодо другого питання теж є зрушення. Сьогодні мають зайти, – Максим зрозумів, що Саня говорить про того джигіта, який хотів купити гелік... – Але не будемо загадувати, нехай усе йде своїм порядком.

Вийшовши нарешті з дому, вони всією юрбою попрямували в бік знайомого вже йому торгового центру. І понеслося. Він водив компанію з відділу у відділ, де змушував Віку обирати дітям усе необхідне, а дрібнички ще й у подвійному, а то й потрійному комплекті – всякі там трусики, маєчки, колготки. Ромці знайшли гарну зимову куртку і взуття, Марії – шубку і чобітки, шапку зі смішним балабоном. Ще купили Ромці шкільне приладдя, рюкзак замість портфеля і цікаву книжку з машинами. Макс подарував йому компас, пообіцявши, що вдома навчить ним користуватися, а меншій сподобалася лялька з блакитними очима... Коли дітей укомплектували усім необхідним, він завів їх до спеціального дитячого відділу та здав під охорону добродушній бабусі, що контролювала весь виводок курчат у цьому закутку. Від неї дуже приємно пахло домашніми пиріжками, а ще за версту відчувалися доброта і любов до дітей.

– Тепер пішли роздягати тебе, – Максу набридло викати.

– Роздягати? – Вікторія зніяковіла… – що... тут? – вона опустила очі.

– А що – в іншому місці ти згодна? От же, ну в тебе й фантазії... – позубоскалив Макс... – ну що за життя... Скажи мені – склянка з водою вона наполовину повна чи наполовину порожня? Це дивлячись як думати, правда? Так от, щоб тебе одягнути, спочатку доведеться роздягнути. Логічно? Ходімо, – він узяв її за руку і потягнув далі. “Усе повертається на круги своя”... – трохи сумно подумав він...

Віддавши жінку в руки все тій же усміхненій дівчині з красивим квітковим ім’ям, Макс вискочив надвір – у нього була ще одна справа, яку він розраховував встигнути провернути, поки Вікторія була зайнята. З набутого досвіду він знав, що жінки швидше ніж за дві-три години не впораються, Лілі ж він суворо сказав не піддаватися на соплі і сльози, а подолати будь-який опір і підібрати всі речі так, щоб було тепло, зручно і красиво. Вибирати якісні речі. Подумки посміявся – адже нездійсненне по суті завдання. Попросив так само її організувати Вікторії відвідування салону краси, де обов’язково особливу увагу приділити стрижці, зачісці та іншим жіночим штучкам, які особливо не помітні, але, тим не менш, кожній жінці додають трохи щастя.

Райвідділ поліції, куди він прийшов, був напрочуд тихим. Черговий сержант, відокремлений від проходу ґратами, виявився все той самий.

– Ви до кого? – поставив він заготовлене запитання, але, впізнав Макса, осікся... від нього віяло здивуванням і... і якоюсь вдячністю.

– Доброго дня, – Максим не відчував до нього негативу, на його погляд сержант був цілком професійний і виконував свою роботу цілком правильно. – Мені потрібно зустрітися з вашим начальником. Я не знаю його імені, але це ж він був тоді в цивільному? Ви пам’ятаєте?

Кілька секунд поліцейський розглядав Максима.

– Пам’ятаю, звісно. Тільки в нього завжди попередній запис. Але... я спробую уточнити. – Він підняв слухавку безномерного телефону на столі.

– Тваришу полковник... Так... він самий... так... пом чергового сьогодні... Така річ… тут прийшов громадянин, пам’ятаєте ту справу з капітаном Лістяковим... так, просить зустрітися з вами... Я знаю, що за записом... – Макс одними губами показав “п’ять хвилин” – каже, що швидко, на п’ять хвилин... Ні, начебто не скаржитися... Гаразд. Так точно, звісно запишу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍