Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– А ким ви працювали? І коли?

– Взагалі я фахівець у харчовій промисловості. Технолог із молочки. У мене і дипломи є. Були. У квартирі залишилися, викинули їх, напевно. Але от як Марійка народилася, так я і не працювала більше. Не виходило – вона хворіла часто, а на чоловіка надії ніякої не стало. Він до її народження і не пив практично. Тато йому й подарував тоді машину, для відпочинку, сім’єю їздити.

– А ваш батько він хто? Судячи з того, що він зробив із машиною – хороший спец із техніки?

– Він у НДІ якомусь працював в Ульяновську, при заводі де машини ці робили. За Союзу ще. Випробувальний цех якийсь... Вони там із цими машинами постійно щось робили, міняли, переробляли... Це мама мені розповідала, мене ще не було тоді взагалі. А потім мама з татом сюди перебралися. Батько від нас пішов, коли я маленька була і ось з’явився, коли я вже Марією ходила. Вони з Дмитром щось там робили разом і на народження Марійки тато і подарував йому машину і гараж. Ну, а потім Маруся хворіти почала сильно, а Діма – пити. Не до поїздок на природу стало. А торік Діма з дружками раз виїхав раз у ліс... та який там ліс – десять кілометрів від міста не від’їхали, у посадці пити сіли, і машину побив... Тато сильно образився, він там кожен гвинтик руками обмацав... І забрав ключі в Дмитра. Потім тато захворів, думали застудився чи що... рак його за місяць з’їв. А Діма взагалі в рознос пішов. Роботу втратив, із дому почав речі виносити, і пішло-поїхало...

– Зрозуміло. Змінимо тему, на не таку важку... Я правильно зрозумів – ви спец із технології обробки молока?

– Так, і не тільки. Остання моя робота була на заводі сухих дитячих сумішей. Я там весь час і пропрацювала. З двадцяти років. Заочно вчилася. Рома народився, я, тільки-но йому рік виповнився, назад на роботу повернулася, кликали мене дуже... А як Марійка народилась, то працювати вже не змогла. Від Діми допомоги ніякої, а сама з двома дітьми... навіть у садок не могла прилаштувати.

– Зрозуміло, – Макс налив свіжого чаю в чашки і дістав ще печива. – Ви беріть, не соромтеся, а то за дітворою не встигнути, миттю все виносять...

– Вибачте... – перепросила жінка.

– Та киньте ви... Що ви збираєтеся далі робити? Як жити?

– Не знаю я, – вона знову засумувала, – нікуди нам іти. Зовсім. Роботи теж немає. Нічого немає. Даремно ви мене лікували.

Макс зробив круглі очі.

– У сенсі? Я вас лікував?

– Я все зрозуміла, – вона говорила тихо, не піднімаючи очей від підлоги. – Погано мені було вчора, але я пам’ятаю... Думала – все, закінчилося моє життя... Бачила таке вже один раз. Сусідка моя так, пішла навесні на базар, та й застудилася. За два дні й не стало її. Запалення легень якесь блискавичне... Згоріла від жару. Потім ви прийшли... спочатку я вирішила, що ви... вибачте, що ви маніяк якийсь... ну... коли ви руку мені під одяг засунули,– жінка ще сильніше нахилила голову. – Потім вирішила, що нехай уже так... тільки щоб про дітей подбав. До дітей у вас добре ставлення, я бачила. А потім – відчуваю, легше мені стає... Рука ваша по грудях рухається, а мені начебто повітря дають свіжого, і жар спадати почав. Потім я вже не пам’ятаю... заснула чи відключилася, може. Я ж три дні майже не їла, що було – все дітям віддавала. Вранці я не спала вже, коли ви йшли. А як пішли – відразу встала, бігти треба, думаю... а мене хитає, слабкість велика. Вийшла на кухню, а там стільки їжі й записка ваша... Я й вирішила – маніяк чи ні, а діватися мені нікуди. Поснідали з малими, мені легше стало, а малеча взагалі весела – тепло, сухо, нагодовані... Речі ви наші перепрали... А у ванній глянула на себе в дзеркало й обімліла – вирішила, що не я це, немов десять років скинула, все назад змінилося. І в грудях не болить зовсім. І кашлю немає. Це ж усе ви? Більше нікому. Ви вилікували мене. Я нікому не скажу. Клянуся! Не виганяйте нас, Максиме... будь ласка... може, підробіток якийсь з’явиться, я вам усе віддавати буду. Я на все згодна... можу підлогу мити в під’їзді тут або ще десь, двір мести, що скажете... Мені б тільки малечу підняти якось. Не хочу, щоб у дитбудинок забрали…

– Просто жесть якась... у наш час... і таке. Хоча... якраз у наш час і не таке можливо, – Макс розсудливо ухилився від відповіді з приводу одужання Вікторії. – Посидьте поки що без мене, я зараз повернуся, пийте ось чай, ось мед, варення, якщо хочете, магазинне, щоправда, але смачне... не треба соромитися. Треба набратися сил, щоб жити далі. – Він вийшов у коридор, щоб його не було чутно. Махно тільки підняв голову, глянув на нього, мовляв – куди це ти зібрався без мене? Але влігся знову, зрозумів видно, що Макс не йде. Той набрав номер.

– Добрий вечір, Андрію Вікторовичу…

За кілька хвилин Макс вже й повернувся на кухню

– У мене для вас гарна новина.

– Яка?

– Можливо, у вас з’явиться нова робота.