Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Ага, тобто – якби Макс не побачив, то туман із тебе не злетів би, так? Та й злетів він тільки аж у під’їзді, коли тобі під спідницю полізли... Просто ти Макса проміняла на цього мужика. Ось і вирішив він, що раз те, що для тебе робить він, тобі подобається менше, ніж швидкий секс із незнайомцем у вбиральні ресторану, то, мабуть, він просто пливе не в твоєму човні. І все.

– Я звільнюся, – Аня перестала плакати і підняла обличчя. Доріжки сліз прокреслили виразні лінії, очі припухли, ніс почервонів…

– Я тобі звільнюся! – начальницьке гарчання виходило в Тетяни Миколаївни дуже добре. – Завтра як штик на роботі! Він за тебе перед шефом поручився, хочеш ще й цим його принизити? Він СВОЄ слово за тебе сказав... Усе. Нічого страшного не сталося. Це життя. Просто прозрій і живи. Тільки пам’ятай – голова завжди відповідає за те, куди сяде твій зад…

Бус зупинився і Саня, зацікавлений шумом, озирнувся.

– Ви чого тут?

– Нічого, Сашуню, нічого, – несподівано лагідно відповіла Таня, – ми тут про своє, дівоче... – Аня вийшла з машини й побрела до будинку. – Усе норм, Сашуню, усе добре. Поїхали швидше, додому хочу.

Відчинивши двері квартири, Макс був мало не збитий маленьким ураганом. “Мало не рахується”, – подумав він, відловивши чотирирічне всюдисуще створіння з двома косичками.

– Ага, попалася... це хто тут у нас така...? – Внизу, припадаючи на лапи в удаваній спробі напасти, так само удавано гарчав Махно.

– Тебе замучили? О, мій кудлатий друже... – пес, як за командою сів на задні лапи, гучно зітхнув і плавно, з гідністю, відправився на своє місце, де завалився боком на подушку та вдав, що спить. – Усе зрозуміло... Нагорода не залишить героя…

Поставивши дівчинку на підлогу, Макс почав випитувати, як у неї справи і що вона робила цілий день. Виявилося, що все в неї добре, спочатку вона спала... довго-довго... Тільки Ромка спав ще довше... було так м’яко й тепло... потім вони снідали, потім малювали, потім дивилися мультики і ще трішки поспали... А потім прийшов Махно і вона з ним гралася. І гладила його за вушком, а він її лизнув просто в ніс…

Із кімнати вийшла Вікторія, поруч із нею стояв Ромка.

– Добрий вечір! – привітався Максим. – Як ви тут? Основні новини я вже почув, головне, що все добре.

– Так, усе добре... Спасибі вам…

– Максим, мене звати Максим, – він м’яко усміхнувся. – Нічого страшного, ви не переживайте, вам учора було не до імен. Ромко, скажи, ви тут зможете самі погратися поки що, мені треба поговорити з вашою мамою... ну і я їсти хочу, ви не голодні?

– Впораємося... не переживайте, – Ромка був солідний і впевнений.

“Так, діти, не розбещені великою кількістю любові й ласки, часто набагато самостійніші, і набагато більше цінують цю саму любов... хоча, звісно, не завжди. Винятки в усьому бувають”. Макс пройшов на кухню і поліз у холодильник у пошуках їстівного.

– Я суп приготувала... а ще є картопля варена і котлети…

– Ух ти... і котлети... із чого ж ви їх зробили? Фарш я не купував…

– Ми м’ясо взяли і дрібно-дрібно порізали... ножі у вас дуже зручні й гострі…

Макс мало не ляснув себе по лобі... ось про це він забув. Його головний скарб. Ну, тепер пізно, хоч би все обійшлося. Потім будем дивитися, щоб не образити її, а то старалася ж... Та й якби зіпсували, то сказали б... Мабуть…

Котлети були неймовірні... Він відпочивав душею – його посадили, чинно накрили перед ним стіл і обходилися, як із дорогим гостем, начебто це і не його дім зовсім.

– Усе, досить, більше не можу. Врахуйте – якщо я лопну, квартира вам усе одно не дістанеться... – сказав... і пошкодував. – Вибачте... – знітився Макс... – я не хотів... чесно... це в мене гумор такий…

– Та що там, – Вікторія тільки відмахнулася, – не переживайте, нема про що й говорити. Я давно знала й чекала, що чимось таким усе закінчиться в нас із Дімою. Піти хотіла, та тільки нікуди було. А все горілка... Слабка людина, не зміг впоратися, характер проявити.

Вони говорили й говорили... Макс потроху додавав в емоційний фон тепло і доброзичливість, і жінка потихеньку відтавала. За годину він уже знав усю її долю, а за дві і всі нехитрі бажання. Усе життя вона билася з обставинами, боролася з долею, а доля жорстоко била її. За час їхньої розмови діти переглянули кілька мультиків, Макс перемкнув зображення з ноута на телевізор, великий екран висів на стіні, і малеча насолоджувалася великою картинкою і якісним об’ємним звуком. Трохи згодом їх поклали спати, а він запросив жінку пити чай.

– Ви вибачте, я їм удень без дозволу вмикала ваш ноутбук... Їм треба рухатися, енергії багато. А вдома їх утримати важко. Раніше-то вони у дворі бігали весь час, більше щоб батька не бачити. Ось і складно вгамувати. Так хоч на мультиках посадити їх вийшло.

– Нічого страшного, нічого ж не зламали – отже, все добре. Завтра надвір можна буде піти, у нас у дворі хороший дитячий куточок. Ключі я вам залишу. А ви вмієте працювати за комп’ютером? Наскільки добре?

– Вмію. Доводилося. На роботі – облік у бухгалтерії, показники, плани... Ворд, Ексель... усе робила, ну й удома, поки був комп’ютер, – тут вона замовкла. Макс зрозумів, що комп пішов із дому не через старість.