Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

рухалися так прудко, що Жинь вразило, як вона не зняла собі шкіру. — Якимось чином він виплив із каналу й утік. Тепер він уже на шляху до провінції Тигра. Кінь і Змія віддані йому, а ще він кращий стратег, ніж Чан Ень. Вони дадуть нам гарний бій. Але скоро війна скінчиться.

— Чому?

Венка вказала на вікно ножем.

— Ми маємо помічників.

Притримуючись за підвіконня, Жинь посунулася на ліжку, щоб визирнути назовні. Здавалося, що гавань заповнила незліченна кількість військових кораблів. Жинь спробувала підрахувати, скільки солдатів могли на них уміститися. Тисячі? Десятки тисяч?

Вона мала б відчувати полегшення від того, що громадянська війна вже майже скінчилася. Натомість, дивлячись на ті білі вітрила, Жинь відчувала лише благоговійний жах.

— Щось не так? — запитала Венка.

Жинь вдихнула.

— Просто… Мабуть, я трохи дезорієнтована.

Венка дала Жинь очищене яблуко.

— Поїж.

Жинь ледве обхопила його пальцями. Її вражало, наскільки складним для неї стало навіть просте жування, як сильно від цього боліли зуби й напружувалися щелепи. А ковтання перетворилося на агонію. Вона спромоглася з’їсти лише декілька шматочків. А потім відклала яблуко.

— Що сталося з дезертирами Міліції?

— Деякі спробували втекти в гори, але їхні коні злякалися дирижаблів, — сказала Венка. — Вони поскидали солдатів і розтоптали їх. Їхні тіла застрягли в багнюці. Гадаю, за тими кіньми вирушила команда наших. А як твій… Ну, як твоє самопочуття?

Жинь потягнулася рукою до спини, щоб обмацати рани. Спина й плече були повністю закриті пов’язками. Вона ковзнула пальцями по бугристій поверхні, до якої було боляче торкатися. І скривилася. Жинь не хотіла бачити, що там під бинтами.

— Тобі сказали, наскільки все погано?

— Ти ще можеш ворушити пальцями на ногах?

Жинь завмерла.

— Венко.

— Та жартую! — Венка всміхнулася. — На вигляд усе гірше, ніж є насправді. Трохи поболить, але до тебе повернеться повна рухливість. Найбільша твоя турбота — шрами. Але ти завжди була потворна, тож це не дуже щось змінює.

Жинь відчувала таке полегшення, що просто не могла гніватися на Венку.

— Та пішла ти.

— На дверцятах шафи з внутрішнього боку є дзеркало. — Венка показала на віддалений кут кімнати й підвелася. — Я залишу тебе на якийсь час саму.

Коли Венка зачинила за собою двері, Жинь стягнула сорочку, обережно підвелася й стала оголена перед дзеркалом.

Її приголомшило те, якою огидною вона собі здалася.

Жинь завжди знала, що ніколи не стане привабливою. Не з такою брудно-смаглявою шкірою, сердитим виразом на обличчі й коротким, нерівно підрізаним волоссям, яке ніколи не бачило нічого витонченішого за іржавий ніж.

Але тепер вона була зламана й понівечена. Перетворилася на сукупність шрамів і швів. Рука поцяткована білими нагадуваннями про гарячий віск, яким вона колись себе обпікала, щоб не засинати за навчанням. Спина і плечі — під пов’язками. А під грудьми — відбиток Алтаневої руки, так само темний і яскравий, як і того дня, коли вона побачила його вперше.

Повільно видихнувши, вона притиснула ліву долоню до відмітини над животом. Вона не знала напевне, чи то їй просто примарилося, але вона відчула від того доторку жар.

— Перепрошую, — сказав Кітай.

Жинь підстрибнула. Вона не чула, як відчинилися двері.

— От срань…

— Вибач.

Вона квапливо натягнула сорочку.

— Ти мав би постукати!

— Я не думав, що ти вже на ногах, — Кітай перетнув кімнату й примостився на краєчку ліжка. — Та хай там як, я хотів вибачитися. Та рана — моя провина. Я не зробив підкладку на каркасі… Не мав часу, тож зосередився лише на функціональності. Прутик увійшов під кутом майже на десять сантиметрів углиб. Лікарі сказали, що тобі пощастило: він не зачепив хребта.

— Ти також це відчував? — запитала вона.

— Хіба трохи, — сказав Кітай.

Він брехав, і Жинь про це знала, але тієї миті була вдячною за те, що він бодай спробував звільнити її від тягаря провини. Кітай підняв сорочку та обернувся, щоб показати їй блідий білий шрам на попереку. — Поглянь. Гадаю, вони однакової форми.

Вона заздрісно глянула на гладенькі білі лінії.

— Це значно краще, ніж буде в мене.

— Не надто заздри.

Вона поворушила руками, обережно перевіряючи рухливість тимчасових обмежувачів. Спробувала підняти праву руку над головою, але здалася, коли плече мало не розірвалося від болю.

— Гадаю, якийсь час я не зможу літати.

— Я вже зрозумів. — Кітай узяв із підвіконня недогризене яблуко й відкусив.

— Добре, що тобі й не доведеться.

Жинь сіла на ліжко. Їй було боляче стояти надто довго.

— Цике? — запитала вона.

— Усі живі й відзвітувалися. Ніхто не отримав серйозних поранень.

Вона полегшено кивнула.

— А Фейлень? Він… Ну, знаєш, він справді мертвий?

— Та яка різниця? — запитав Кітай. — Він похований під тисячами тонн каміння. Якщо там і могло щось вижити, то воно не потурбує нас найближче тисячоліття.

Жинь спробувала втішитися цією думкою. Їй хотілося бути впевненою, що Фейлень мертвий. Хотілося побачити тіло. Але поки що вистачить і цього.

— А де Неджа? — запитала вона.

— Він був тут. Постійно. Не хотів іти, але гадаю, що хтось нарешті випровадив його поспати. Це теж непогано. Від нього вже починало тхнути.

— То з ним усе гаразд? — швидко запитала вона.

— Не зовсім. — Кітай нахилив голову. — Жинь, що ти з ним зробила?

Вона вагалася.

Чи могла вона розповісти Кітаю правду? Таємниця Неджі була такою особистою, такою нестерпно болючою, що це дорівнювало б ницій зраді. Але вона тягнула за собою неабиякі наслідки. Жинь навіть не уявляла, як із ними розбиратися, тому й не могла тримати цього в собі. Принаймні не від другої половини власної душі.

Кітай промовив уголос те, про що вона й сама думала.

— Нам обом буде краще, якщо ти нічого від мене не приховуватимеш.

— Це дивна історія.

— Спробуй.

Вона переповіла йому все до останньої болісної та огидної подробиці.

Кітай навіть оком не повів.

— Це ж має сенс, хіба ні? — запитав він.

— Це ти про що?

— Неджа все життя був придурком. Уявляю, як важко бути люб’язним, коли живеш із хронічним болем.

Жинь витиснула з себе усмішку.

— Сумніваюся, що виною цьому лише біль.

Кітай якийсь час помовчав.

— То я так розумію, саме тому він цілими днями ходив такий похмурий? Він прикликав дракона Червоних скель?

У Жинь все нутро скрутило від почуття провини.

— Я не змушувала його.

— Тоді що трапилося?

— Ми були в каналі. Ми… Я тонула. Але я не змушувала його. Це не я.

Їй хотілося, щоб Кітай сказав їй, що вона не зробила нічого поганого. Але, як і завжди, він говорив їй лише правду.

— А тобі й не треба було його змушувати. Гадаєш, Неджа дозволив би тобі загинути? Після того, як ти назвала його боягузом?

— Біль не такий уже й страшний, — наполягала вона. — Не настільки страшний, щоб хотілося вмерти. Ти його відчував. Ми обоє це пережили.

— Я не