Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

— Гірше не може бути.

— Може, й так. А може, це гірше, ніж ти можеш навіть уявити.

Жинь підтягнула коліна до грудей.

— Я ніколи не хотіла зробити йому боляче.

У голосі Кітая не було осуду, лише допитливість.

— То нащо наговорила йому такого?

— Бо його життя не належить тільки йому, — сказала вона, відлунням повторюючи слова Вейсжі, сказані їй дуже давно. — Бо коли маєш таку велику силу, егоїстично сидіти на ній лише тому, що тобі страшно.

Але це було не зовсім так.

Вона ще й заздрила. Заздрила, бо Неджа мав доступ до такої величезної сили й ніколи навіть не думав використати її. Заздрила, бо вся сутність та важливість Неджі не обмежувалася лише шаманічними вміннями. До Неджі ніколи не ставилися лише за належністю до його раси. Неджа ніколи не був чиєюсь зброєю. Боги заявили свої права на них обох, але Неджа був князьком із дому Їнь, призахідники не експерементували на ньому, а їй судилося стати останньою зі стражденної раси.

Кітай це знав. Кітай знав усе, про що вона думала.

Він довгий час сидів мовчки.

— Я хочу тобі дещо розповісти, — нарешті сказав він. — І не хочу, щоб ти сприйняла це за осуд. Я хочу, щоб для тебе це стало попередженням.

Жинь стривожено глянула на Кітая.

— Що?

— Я знаю Неджу багато років, — сказав він. — Ти познайомилася з ним, коли він удосконалив свої маски й удавання. Але я знаю його ще з дитинства. Ти думаєш, що він невразливий, але він слабший, ніж тобі здається. Так, я знаю, що він придурок. Але ще я знаю, що заради тебе він кинувся зі скелі. Будь ласка, припини ламати його.

Суд над Ан Цолінем відбувся наступного ранку на помості перед палацом. Республіканські солдати юрмилися у дворі внизу, натягнувши на обличчя однакові вирази холодного осуду. Цивільних не допустили. До цього часу всі вже знали про зраду Цоліня, але Вейсжа не хотів заколоту. Він не хотів, щоб Цолінь помер у хаосі. Для свого колишнього майстра він хотів точної, чисто виконаної смерті, щоб кожна секунда мовчання тягнулася якнайдовше.

Капітан Ежидень та його вартові вивели Цоліня на платформу. Вони дозволили йому зберегти гідність: його не осліпили й не зв’язали. За інших обставин його могли би вшановувати.

Вейсжа зустрів Цоліня в центрі помосту й передав йому загорнутий меч, схиляючись уперед, аби пробурмотіти йому щось на вухо.

— Що відбувається? — прошепотіла Жинь Кітаю.

— Він дає Цоліню можливість учинити самогубство, — пояснив Кітай. — Гідний кінець для ганебного зрадника. Але лише якщо Цолінь зізнається й покається.

— А він покається?

— Сумніваюся. Навіть почесне самогубство не перекриє такої ганьби.

Цолінь і Вейсжа досі стояли на помості, мовчки дивлячись один на одного. А потім Цолінь похитав головою й повернув меч.

— Твій режим — це маріонеткова демократія, — голосно промовив він. — І все, що ти зробив — це передав свою країну в керівництво блакитнооких дияволів.

Поміж солдатами пройшло зніяковіле бурмотіння.

Вейсжа скосив очі на юрбу, його погляд зупинився на Жинь. Він поманив її пальцем.

— Ходи-но сюди.

Жинь роззирнулася, сподіваючись, що він показує на когось іншого.

— Йди, — пробурмотів Кітай.

— Чого він хоче від мене?

— А ти як думаєш?

Жинь зблідла.

— Я цього не робитиму.

Він обережно її підштовхнув.

— Краще, якщо ти забагато про це не думатимеш.

Жинь зачовгала вперед, важко спираючись на ціпок. Вона досі заледве могла ходити. Найгіршим був біль у попереку, і болів не лише поперек. Та точка немовби з’єднувалася з кожним м’язом у її тілі. Щоразу, коли вона ступала крок чи рухала руками, почувалася так, наче її проштрикують ножем.

Солдати розійшлися, щоб звільнити їй прохід до платформи. Вона піднялася повільними непевними кроками. Кожен крок віддавав спалахом болю в нижній частині спини.

Нарешті вона зупинилася перед Воєначальником Змії. Він глянув на неї втомленими очима. Навіть зараз, навіть коли він був повністю в її милості, у нього був такий вигляд, немовби йому шкода її.

— Маріонетка до самого кінця, — прошепотів Цолінь так тихо, що почула лише вона. — І коли ти нарешті навчишся?

— Я не маріонетка, — сказала вона.

Він похитав головою.

— Я думав, що ти можеш виявитися розумницею. Але ти дозволила йому забрати в тебе все, що йому було потрібно, і просто викинути, як хвойду.

Жинь хотіла відповісти, але Вейсжа її перебив.

— Зроби це, — холодно промовив він.

Їй не треба було питати, що він мав на увазі. Жинь знала, чого від неї хочуть. Просто зараз, щоб не зародити підозри, вона мусила бути для Вейсжі покірною зброєю Республіки.

Вона поклала праву долоню Цоліню на груди, якраз над серцем і натиснула. Зігнуті пальці випустили гаряче полум’я, нігті впилися в його плоть, немовби вона стиснула м’який тофу.

Цолінь різко смикнувся, але не зронив ні звуку. Жинь завмерла, зачудована тим, як довго він зумів не кричати.

— Ви хоробрі, — сказала вона.

— Ти помреш, — видихнув він. — Дурепа.

Її пальці зімкнулися навколо чогось, що здалося їй серцем. Вона стиснула. Голова Цоліня опустилася йому на груди. Поверх його опалого плеча Жинь побачила, як Вейсжа кивнув і всміхнувся.

Жинь хотіла забратися з Арлона одразу після страти. Але Кітай заперечив, і вона неохоче погодилася, що далеко вони не втечуть. Вона досі не могла нормально ходити, вже не кажучи про те, щоб бігати. Її відкриті рани потребували щоденних оглядів у лазареті. Ні Кітай, ні вона сама не володіли достатніми знаннями медицини, щоб обробляти їх самостійно.

А ще вони не мали плану для втечі. Моаґ так нічого й не відповіла. Якби вони пішли зараз, то мусили б пересуватися пішки, ну хіба поцупили б човен, але верф у Арлоні охоронялася надто добре, тож малоймовірно, що їм це вдалося б.

Їм лишалося тільки чекати, принаймні доки Жинь не одужає достатньо для того, щоб битися.

Усе зависло в напруженій рівновазі. Жинь не отримувала повідомлень ані від Вейсжі, ані від призахідників. Сестра Петра не кликала її для огляду вже декілька місяців. Жинь і Кітай відкрито не планували втечі. Вейсжа не мав жодних підстав запідозрити, що її погляди змінилися, тож вона жила на доволі довгому повідку. Це дало їй час продумати наступний крок. Вона була мишею, яка поступово підходила до мишоловки. Пастка спрацює лише тоді, коли вона спробує втекти, але лише тоді.

Через тиждень після страти Цоліня палацові слуги принесли до її кімнати важкий пакунок, загорнутий у шовк. Коли вона розгорнула його, то побачила церемоніальну сукню та вказівку одягти її і прибути на поміст через годину.

Жинь досі не могла як слід підняти рук над головою, тому звернулася по допомогу до Венки.

—Бляха, і що мені з цим робити? — Жинь підняла прямокутний шматок тканини.

— Заспокойся. Це шаль, її накидають на плечі. — Венка взяла тканину й вільно обгорнула її навколо передпліч Жинь. — Ось так. Щоб вона спадала, немовби вода, бачиш?

Жинь ставало надто спекотно і тривожно, щоб перейматися, як там спадає її