Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

довшою, а ніс стирчав, наче самотній бескид. Його «пророча» енергійна голова виросла понад усяку можливу пропорцію, вивищуючись над висхлим і жалюгідним тілом, схожим на ляльку з тирси із дерев'яними руками й ногами. Вуглуваті руки й шарпливі жести ще й посилювали цю схожість: він і справді скидався на маріонетку, зроблену за його, Честеровою, подобою.

А проте хода його не втратила своєї звісної колись жвавості. Він вскочив до кімнати, рвучко схопив мою руку й стиснув її своїми маленькими гарячими долонями. Який він радий мене бачити,— вигукував Честер,— я так гарно виглядаю!

— Ти з кожним роком усе молодієш, моя люба! Боже, які рум'яні щічки, які оченята. Захід явно тобі на користь, це твоя рідна стихія. І нащо ми звідти були вибрались?— і він замовк, вдивляючись у мене й розкривши великого тонкогубого рота, ніби сповнений подивом.

Тут таки він почав — ніби несамохіть — легенько пригортати мене. Я відразу відчула глибокий і новий для мене страх перед Честером, як то буває у людини, коли перед нею хтось такий, що з егоїзму, чи хвороби, чи старечого слабоумства розучився володіти собою і став мало не божевільним.

Справді, коли я спробувала відштовхнути його, він люто зиркнув на мене і вже другою рукою обхопив за стан. Тож я дуже зраділа, коли нарешті відчинилися двері і з холу до кімнати ввійшла спершу Селлі, а за нею — Бутем; обоє важко дихали, ніби довго бігли.

Честер умить відпустив мою руку й відскочив у протилежний куток кімнати,— ну чисто як зухвалий хлопчисько, якого заскочили на гарячому.

Селлі, густо почервонівши й утупивши в мене стривожений погляд (як на Селлі, я була здатна на будь-що), зрештою підійшла до мене й поцілувала звичним для неї і всепрощальним цілунком. І навіть поцікавилась, як там моє маля — я навіть не образилась на неї, що вона не згадала на ім'я мого Роберта. Потім, обернувшись до Честера, Селлі лагідно дорікнула:

— Ти не говорив мені, тату, що збираєшся сьогодні займатися вашим листуванням.

Честер уже встиг опанувати себе, і тепер до нас наближався поважний державний діяч. Він різкувато й сухо кинув Селлі, що хотів би поговорити про листи саме зараз,— отже, нехай вона буде така ласкава й принесе їх.

А далі, повернувшись до Бутема, сказав, що той йому сьогодні не буде потрібен, отже, він не хоче забирати в Бутема час.

Бутемова відповідь мене водночас і обурила, і заспокоїла. Бутем холодно відповів, що йому нема куди поспішати і він хотів би знати рішення самої місіс Леттер; доки Селлі не принесла виписки й листи, він так і не вийшов з кімнати.

Мене здивувало, що Честер без жодних заперечень (однак не втрачаючи гідності,—він лишався політиком і знав, як робити веселу міну при кепській грі) погодився з Бутемом, сказавши йому: «А й справді, цим ви заощадите місіс Леттер зайву часину».

Далі він сів до столу, прибрав величної пози—пряма спина, задерте вгору підборіддя, рука, простягнута до Селлі за паперами,— і відразу ж почав зі мною таку приватну розмову, ніби ми з ним були на самоті у порожній кімнаті. Кожна його фраза означала щось одне для всіх, і зовсім інше — для мене.

Тільки-но Селлі передала йому першу друковану на машинці сторінку, він сказав, обертаючись у мій бік:

— Боюся, Ніно, що цитую тебе надто часто. У тебе був справжній талант описувати речі за тих далеких часів, коли ми очолювали наш рух, хоч іноді й втрачали розум (при цьому він засміявся й озирнувся, щоб навколишні оцінили його жарт), але — завжди разом!

Селлі сумно посміхнулася, (вона тепер завжди посміхалася так, ніби це було щось недоречне, ніби ми були на похороні), а Бутем промовив:

— Наші перші поразки були дуже важливі. Вони привернули увагу до програми лібералів!

Мені ж Честерові слова (та не лише слова, а й блискавичний його погляд і тон, яким він сказав, що ми разом «втрачали розум») говорили дещо про інше:

— Пригадуєш, як ото на мітингу у Лілмуті тебе мало не роздерли, коли ти почала мене боронити, а потім нас забрала карета швидкої допомоги?

Я раптом відчула, що червонію; і Селлі кинула на мене здивований погляд. Але Честер незворушно провадив (ніби перевіряючи, чи зрозуміла я його натяк):

— Ось тут ще про лілмутський заколот,— ти цитуєш одного з тітоньчиних орендарів, який назвав це «шаленством дурнів».

І, відклавши мого давнього листа (я пам'ятаю навіть колір чорнила, яким він був написаний; я тоді щойно вийшла з лікарні, а на весь будинок знайшлась лише одна пляшечка фіолетового чорнила — у куховарки), додав:

— У ті дні навіть звичайні хлібороби розуміли, що таке моральні ідеали!

На що Бутем повагом зауважив: якщо ті часи не повернуться, Англія загине. Але для мене Честерова репліка означала (після всіх тих років, коли він намагався прихилити мене до високих ідеалів) тільки те, що я, мовляв, зневажила і ці ідеали, і самого Честера.

Мені це видалося несправедливим, і я (ніби жартома) заперечила йому, що дехто з тітоньчиних орендарів поводився набагато моральніше в політиці, ніж в дечому іншому.

Можливо, Честер сприйняв цього гедзика на свій рахунок (додаймо до цього, як він повівся зі мною десять хвилин перед тим), бо за хвильку відповів мені тонким і несподіваним натяком, який я не зразу і збагнула. Перебігши очима записку (про те, що я йому потрібна в Челсі), він повільно й роздумливо сказав:

— Атож, я хотів тоді влаштувати прийом для французької делегації. (Насправді ж, у Честерових листах слово «потрібна» завжди мало одне й цілком певне значення). Я б волів процитувати цю записку: «Ніно, хочу віддати належне твоєму талантові вести домашні діла. Усім, що я знаю про мистецтво розваг, я завдячую тобі. Так, стосовно цього я можу сміливо сказати, що саме ти була моєю першою навчителькою».

Він сказав це так значливо (непомітно наголосивши на