Андрій Якович Чайковський - На уходах

Старий виніс з хати свічку і засвітив. Івась пішов з б’ючим серцем сходами, а старий мимрив сам до себе: «Ото дурень, він справді вірить у вовкулаків, мені такого й треба, що мене виручати буде».

Але Івась вернув зі сходів:

— Та ключа ви мені не дали.

— Чому ти не нагадав? Ось маєш.

Івась пішов знов по сходах. Станув під дверми і наслухував. В’язень ходив по кімнаті і бряжчав ланцюгами. Івась отворив замок, відчинив дворі і станув серед хати:

— Чого тобі треба? — гримнув Касян.

— Тихше, дядьку, вечерю тобі приніс, хіба мене не пізнав?

Касян приглянувся йому:

— Івасю!

— Пробі, тихше, дядьку, а то усе пропаде.

— Що ти тут робиш?

— Я тут служу, насилу взяли, та коли Господь поможе, то втечемо разом. Та ніхто не сміє знати, що ми собі знайомі. Нас може хтось підглянути. Слухай, дядьку, рідний мій. Я вже знаю, де лежить ключ від колодки до твоїх кайданів. Коли наспіє пора, я його візьму. Не журись, усе буде гаразд, лише на волю Божу здайся. Тепер вечеряй, ось глечик, мені ніколи.

Івась вийшов, замкнув замок і став навпомацки, держачись стін, сходити в долину.

— Ти чого задув світло?

— Вітер повіяв. Страх, пане, як я налякався, який він страшний, я вже знаю, що він вовкулака.

— Ну, добре вже, йди спати, а Боже тебе борони виговоритися перед паном, що ти ходив на вежу, а не я. Я б тебе убив. Ось твій п’ятак.

Сієї ночі Івась не міг заснути. Він перевертався з боку на бік та придумував способи, як би то визволити дядька Касяна від неминучої смерті.

Другої днини спитав його пан каштелян:

— І ти не цікавий подивитися на харциза?

— Я, вельможний пане, боюся його. То певно вовкулака буде. Пани не знають, що то вовкулака, але ми, простий народ, знаємо добре і не один заплатив за се своїм життям.

Я би на нього не поглянув за ніщо в світі.

— А чому ти кажеш, що він вовкулака?

— Страшна сила у нього. Він розкидав нашими гайдуками, мов сніпками. З того я бачу, що й куля його не візьметься.

Панові ця дитяча балаканина дуже подобалася. Івась говорив так щиро, що ніяк не можна було запідозрити хитрощі. Він знав теж, що народ український вірить у вовкулаків, відьом, русалок та характерників.

— А хіба сей вовкулака міг би тобі що-небудь злого зробити?

— То вельможний пан не знає? — каже Івась, а сам аж труситься цілим тілом. — Та ж він як схоче, то чоловіка перекине в яку-небудь звірюку, а опісля з’їсть. Так йому не вільно людей їсти, але тварюку вже можна. А коли б він під той час перекинувся сам у вовка, то вже може і людину з’їсти.

— Бачиш, хлопче, які то дурні забобони. А то все походить із вашої хлопської віри. У нашій вірі не знають нічого ні про вовкулак, ні про відьом.

— Я се вже знаю, мені про це вже отець капелан розказував.

— Ось бачиш, чому не даси себе перехрестити?

— Бо мені усе здається, що за вовкулаків, то є правда. Я сеї ночі заснути не міг. Усе мені цей поганець привиджувався.

Я аж боюся спогадати, що воно ще з того буде.

— Підожди, хай тільки ясний князь приїде, то розбишаку, чи, як ти кажеш, вовкулаку на наль застромлять, коли чого гіршого ясний князь не придумає. А як його на паль надінуть, то йому й сам люципер не поможе.

Пан був переконаний, що Івась говорить правду, а Івась мучився над способом визволення.

Завелось тепер так, що Івась носив Касянові їду кожного вечора і щоразу діставав п’ятака. З Касяном розмовляв тихо і гасив світло, щоб їх хто не підглянув.

Івась, швендяючи по дворі, помітив в одній комірчині довгого мотуза. Комірчини сеї ніхто не замикав. Уночі викрався Івась у двір і забрав мотуза. На його місце поскладав усіляке ломаччя, яке було у комірці. Мотуза заховав під сходами і прикрив старим полотном. Часто заглядав Івась у хатину ключника, чи ключ від колодки був на місці. Згодом про козака ніхто не згадував. Він сидів спокійно, приймав їжу і лежав цілими днями в своїм берлозі. Прийшла з Лубнів вістка, що князь приїде пізніше, з чого Івась дуже був радий: матиме можливість краще обдумати план утечі. Зразу думав Івась розкувати Касяна з кайданів, дати йому зброю, зв’язати ключника мотузом і непомітно вийти за ворота замку. Та се було небезпечно, бо тоді як би Касян міг вийти? Брама замкнена і нікого із замку не можна було випускати. Другий спосіб — спуститися по мотузі з вершка вежі в рів.

Другого вечора Івась заніс шнура Касянові, щоб через день випробував його силу. Та виявилося, що мотуз місцями спорохнявів і урвався. Івась зажурився тим дуже, та не тратив надії. Вночі закрався до конюшні і повідпинав кілька поводів від уздениць. Та тут йому не пощастило. Його якраз, як виходив з конюшні, приловив конюший. Івась миттю сховав мотузи під жупан.

— Ти тут за там? — гримнув конюший.

— Післав мене вельможний пан каштелян, чи служба на свому місці, та бачу, що не всі були дома і мушу се панові сказати.

— Кого ж нема?

— Тепер усі, та до сеї хвилі вас не було.

Конюший змішався, бо саме він виходив без дозволу на село.

— Я стояв біля воріт, — справдовувався він.