Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Сходи яскраво освітлювались сяйво-каменем. Привели вони нас до великої зали, з якої вело двійко дверей.

Їх охороняли двоє мовчазних дарвенхардців. Але вони не нагадували якихось бездушних кам’яних охоронців, ні. Пильні очі уважно вивчали прибулих.

Між дверима стояла кам’яна лава.

— Залишаєтесь тут, — сказав Всевлад, поглянувши на Тиграна й Златодару. — До дверей — ні на крок.

Ті виструнчились, дивлячись поперед себе, і так і завмерли.

Ми підійшли до дверей. Їх охоронці не зрушили вбік навіть на міліметр.

— Ханно, залиш усю зброю на цій лаві, — промовив неголосно Всевлад. Я була переконана, що дарвенхардці чудово знали, хто він такий, але не подавали й знаку. Ми зняли свої луки й сагайдаки, портупеї з ножами зі стегон, повитягували ножі з чобіт та з-за краг. Ханна наполягла вранці, щоб я узяла все, що зазвичай носить і вона. І тепер я зрозуміла, чому — дивакувато виглядала б, якби не була екіпірована, як і всі дарвенхардці. Наприкінці я лишилась в самому одязі. Всевлад же зняв сорочку — охоронці, уважно глянувши на його вкритий татуюваннями торс, відступили від дверей. Всевлад мовчки підійшов до тих, що були праворуч, і штовхнув їх.

Ми опинились в ще одному залі. Повному стелажів.

Порожніх.

— Всевладе, чому...

— Все, що не знищили, перенесли на рівень нижче. Ходімо, — тихо урвав він мене.

Ми пройшли цю залу. За нею — ще шість таких самих. Ніде — ні душі. Ніде — жодної речі. Тільки порожні полиці.

Нарешті ми знову опинились на сходах. Знову пішли донизу.

Вкотре — охорона. В мене по спині пішов мороз.

Десять сторожів у чорному. Навіть вхід до палацу захищали менше. Я впізнала серед них червоноволосого Варума. Він поглянув на мене довгим уважним поглядом. Тоді — перевів на Всевлада. Але нічого не сказав.

Спадкоємця та мене більше не затримували. Двері тут були одні.

Ми минули їх. Чорне дерево гулко зачинилося в нас за спинами. Всередині була зала — я не бачила її кінця. Освітлена світильниками із сяйво-каменем. Але доволі тьмяно — через свої грандіозні розміри. Стеля губилась в темряві високо вгорі. Повсюдно — потужні темні колони.

А між ними...

Я охнула.

Гори книг, складених одна на одну. Якісь залишки одягу, тканин, меблів. Дзеркала, так багато — овальні, круглі, прямокутні, неймовірних форм. Різні-різні речі. Все присипане товстим шаром пилу, але таке...

Величезні шоломи. Такі, які можна було б одягнути на скелю.

Шоломи з тих скель-голів, якими повен Дикий край. Шоломи поснулих велетів!

Я пищала б голосно-голосно від захвату, але не могла витиснути з горла й звуку. Тільки захоплено дивилась. Підійшла до одного з потьмянілих, вкритих іржею та мохом шоломів. Простягнула руку, щоб торкнутись...

Довгий ланцюг, дзенькнувши, перелетів у мене над головою. Не встигла я нічого зробити чи подумати, як він затягнувся довкола мого тіла, притискаючи руки до боків, і обвився ще раз. Я скрикнула від болю, коли сильні руки різко стягнули пута в мене за спиною й іржаві шорсткі ланки впились в тіло.

— Їх придумали твої попередники, Стожаре. Для відступника. Не передбачили тільки, що після осквернення цього місця усі ваші штуки почали діяти проти кожного з вас.

— Всевладе! Що ти робиш?! — заборсалась я. На мить мені здалось навіть, що то не він, що то хтось сторонній, незнайомий...

Але погляд, з якого витікала пітьма, на який я наштовхнулась, мало не звернувши собі шию, аби глянути назад, був його. Я задихнулась. Від страху. Від усвідомлення того, що відбувається.

Все здавалось несправжнім.

До моменту, як ланцюг, що оповив моє тіло, не почервонів раптом і не став пекти мене, як розпечене залізо.

Напевне, такі крики чують навіть у Дикому краю.

Частина 4
Безсмертні
Розділ 1

Легкий вітер куйовдив моє ще дещо вологе після швидкого купання волосся. Спускаючись сходами від головного входу, я швидко застібав білий камзол і попутно намагався віддихатись. Перебіжка зі Смоляниної вежі до моєї і швидке приведення себе до ладу далися б легше й не вимагали б такого поспіху, якби було легко покинути теплі жіночі обійми одразу після пробудження. Але зі Смоляною це виявилось дуже непросто. Обсмикнувши рукави, заховав червонясті смуги на зап’ястках — якийсь із останніх розрядів на верхівці таки трохи пробив купол, але тоді в шаленстві я цього й не помітив. Опіки