Павло Петрович Скоропадський - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

з часів свого перебування на Україні. Батько казав, що йому дуже потрібною може бути інформація такого Вільгельма. Мама, незважаючи на Цибулю, бо Вільгельм відволікав мого батька від багатьох його клопотів, прихильно ставилася до їхніх сидінь.

Але одного дня Вільгельм, не попрощавшись і не одержавши розрахунку, щез. Можливо, він відчував, що знову починається запій.

«Вельмишановній пані» він залишив записку: «Дякую за все, я ще повернуся». І він справді прийшов восени, цього разу цілком тверезим.

Батько і я зраділи, навіть няня поставилася до нього доброзичливо. Так тривало майже три роки. У Вільгельма був точний інстинкт — з'являтися тоді, коли в ньому дійсно була потреба. Батьки здогадувалися, що він за професією має бути або ж садівником, або ж агрономом. Він про це не говорив. Потім він щез уже назавжди. Я чула, як батько багато разів говорив мамі: «Де тепер твій шанувальник». Обоє жаліти бідного бурлаку, вони вважали, що одного дня він таки нап'ється до смерті.

Можливо, декому здаєтьсядивним, що батьки при мені, малій дівчинці, так відверто говорилігпро цього оригінала. Так було завжди. Мої «ніжні» вуха, по суті, не бралися до уваги. Я виросла серед дорослих, які під час своїх розмов, Очевидно, цілком забували, що там сиділа мала дитина, яка наставила вуха. Без сумніву, я так багато знала про життя і житейські історії, що явно не відповідало моєму вікові. Правда мені це не зашкодило. Таким чином, я ніколи не жила у замку із слонової кості, як мої дорослі сестри.

У ранні часи, про які я згадую, батько був для мене дещо далеким, великим паном, який привітно на мене дивився, коли я попадалася йому на очі, але розмовляв зі мною трохи розгублено, нібито він мусив спочатку згадати, що тут ще дехто крутиться, що також належить до сім'ї. Часто бувало так, що, гукаючи мене», батько починав звати: «Маріка, Ліллі, Альонка». Але чим старшою я ставала, тим більше сприймалася батьком як особистість. Певно, я ледве чи була такою, яку просто не помічали, чи більше того — не слухали. Я вже тоді могла, коли дозволялося, говорити не зупиняючись. Моє справжнє, цілком усвідомлене й переконливе розуміння суті батька відбулося восени мого першого шкільного року. Це пов'язане з одітим малим епізодом, який глибоко запав у мою пам'ять і власне став визначальним у моєму ставленні до батька. Після цього випадку він був для мене не просто «папа», а щось особливе. Це почуття я завжди пом'ятала (що не перешкоджало нам при взаємній любові часто сперечатися між собою). Тому на закінчення хочу розповісти про цей епізод, оскільки він був таким типовим для мого батька.

Батько вирощував дві молоді грушки, і цієї осені на них дозрівали перші величезні плоди. На обох деревах сім штук. Батько оглядав їх кожного вечора, коли повертався додому. Одного разу я випадково була при цьому. Певно, йому спала на думку подія власного дитинства, тому він сказав мені ті слова, які десятиліттями раніше говорив у Тростянці глибоко шанований ним дід Іван Скоропадський. Вже дорослою я прочитала цю історію у його спогадах про дитинство, і мені спало на думку, шо. очевидно, подібний експеримент батько хотів провести й зі мною. Він, сміючись, признався: «Так, але це прийшло несподівано». Отже, стоячи перед грушами, батько сказав десь так: «Бачиш, ці груші особливо гарні. Ти можеш їх з'їсти, але я не радив би тобі це робити, перш ніж вони ще трохи дозріють, та головним чином тому, щоб загартувати свою волю». Проте груші мене не схвилювали. Я з більшим задоволенням їла огірки з парника, але манірно кивнула й побігла звідти.

Наступного ранку батько побачив, що груш немає. Він покликав мене до себе в кабінет і сказав: «Я справді розчарований тим, що ти не витримала і груші з'їла. У тебе ще дуже слабка воля, але з часом вона стане сильнішою». Тут я тупнула ногою і закричала: «Ти зі своїми дурними грушами, я їх це їла і навіть не хочу їх їсти». — «Не бреши!» Це вже було занадто, я ледь не луснула зі злості, але стрималась і глибоко ображена, швидко вибігла.

За обідом батько мене нібито не помічав, але я за ним спостерігала. Він дивився у мій бік і поглядав на мене, як мені здавалося, дещо з докором. Я не стримала себе, на мій власний жах, показала батьку язик і, голосно плачучи, вибігла з кімнати. На моє щастя, за столом були лише домашні Батько, правда, розповів усю історію, й потім з'ясувалося, що мама, яка нічого не знала про виховний експеримент свого чоловіка, як на зло, ще увечері зняла ці груші й подарувала одній дамі, яка була в нас з візитом і зачарувалася грушами. Туг проявилися велика справедливість, благородство, людські якості мого батька: він тут же прийшов до мене в дитячу кімнату. Я лежала на ліжку, ревла й чекала прочухана за моє безстидство. Але він сказав: «Йди сюди, ти мале чудисько. Перестань плакати. Ми обоє не праві й мусимо попросити одне в одного вибачення. Я — тому що несправедливо тебе звинуватив, а ти — тому що дуже безсоромна дівчинка». Я виСачилась і кинулась йому на шию. Тримаючись за руки, ми разом пішли в сад і їли інші груші, з приємністю розділяючи їх кишеньковим ножиком. Вони мені дуже подобались.

Ванзеє — західне передмістя Берліна. Будинок на Альзенштрасе 19 був проданий після війни і через кілька років знесений. Тепер на цьому місці тенісні корти.

Люди:

Павло Скоропадський (Павлик) народився 3 травня 1873 р. у Вісбадені, помер 26 квітня 1945 р. у Меттен, Баварія.

Олександра Скоропадська (Аліна), вроджена Дурново. Народилася 23 травня 1878 р. у Санкт-Петербурзі, померла 29 грудня 1951 р. в Оберстдорфі, Баварія.

Марія Скоропадська (Маріка), у заміжжі графиня Монтрезор. Народилася 25 листопада 1898 р. у Санкт-Петербурзі, померла 12 лютого 1959 р. у Оберстдорфі, Баварія.

Єлисавета Скоропадська (Ліллі), у заміжжі Кужім. Народилася 13 грудня 1899 р. у Санкт-Петербурзі, померла 26 лютого 1976 р, у Оберстдорфі, Баварія.

Петро Скоропадський народився 20 листопада 1900 р. у Санкт-Петербурзі, помер 13 березня 1956 р. у Оберстдорфі, Баварія.

Данило Скоропадський народився 13 лютого 1904 р. у Санкт-Петербурзі, помер 23 лютого 1957 р. у Лондоні.

Олена Скоропадська (Оленка), в заміжжі Хіндер, Отт. Народилася 5 липня 1919 р. у Берліні.

Березень 1985

Переклад з німецької Олени Дзюби.

Єлисавета Кужім-Скоропадська