Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

вірно це? Ні, невірно. Рада Народних Комісарів офіційно визнала Українську республіку в «ультиматумі» і «відповіді Петроградському українському штабові»[1015]. І хоч далі Й. Сталін твердив, що РНК може визнати лише таку республіку, в якій господарем буде народ, правлячі кола якої не будуть вести контрреволюційної політики, слова про визнання існуючої Української республіки він написав. В. Ленін виявляв у цьому питанні більшу обачність. Тим паче Центральна Рада дала на ультиматум 5 грудня 1917 р. негативну відповідь. У документі, зокрема, говорилось: «Українська демократія в особі українських рад солдатських, робітничих і селянських депутатів, які зорганізувались в законодавчому органі — Центральній Раді — та в уряді її — Генеральному секретаріаті, цілком задоволена як складом цих органів, так і переведенням в життя її волі.

Центральною радою незадоволені великоросійські елементи чорносотенного, кадетського й більшовицького напрямків, які, певно, більше хотіли б другого національного складу Ради. Але Генеральний секретаріат дає повну можливість зазначеним елементам виїхати з території України до Великоросії, де їх національне почуття буде задоволено.

Маючи це на меті, українські солдати були роззброїли анархічно настроєних великоросійських солдатів, які робили змови проти влади українського народу й загрожували внести в життя України криваву братовбивчу війну, анархію і всю ту розбещеність, яка панує на території народних комісарів»[1016].

Не погодившись по суті з жодною з висловлених претензій РНК, Центральна Рада їх рішуче відкидала. «…На території Української Народної Республіки, — говорилось у посланні, підписаному В. Винниченком і В. Шульгіним, — влада належить демократії України. Всякі замахи озброєною силою на цю владу будуть придушуватись тою ж силою»[1017].

Очевидно, на той момент, оглядаючись на дивізії «українізованого» війська, Рада вважала своє становище непохитним. Вона розгорнула інтенсивну кампанію, під час якої доводила, що поява «Маніфесту» — це оголошення війни Україні, видавала свою боротьбу проти рад в Україні і в Росії за війну між Україною і Росією, між двома народами. 5 грудня 1917 р. В. Винниченко говорив про «Маніфест»: «Оголошення нас «буржуями» — засіб боротьби неукраїнців з українцями. Боротьба, яку тепер ведуть з нами більшовики, боротьба національна…Не Генеральний секретаріат, а Рада Народних Комісарів затіяла братовбивчу війну. Але той, хто підняв меч, від меча і загине…»[1018]. Звертає на себе увагу й аргументація, до якої вдався М. Грушевський, аналізуючи ситуацію, пов'язану з одержанням «Маніфесту». Стверджуючи, що на Україну насувається вороже військо, він далі наголошував: «Воно (військо. — В. С.) уже вступило на українську землю й одержало наказ, щоб то не стало пробитись до центру нашої держави. Посилають це військо на нас ті самі так звані народні комісари, які лицемірно кричать скрізь і всюди про свою любов до миру. Заключивши перемир'я на всіх фронтах, народні комісари оголосили війну нам…»[1019].

Варто зазначити, що в такій атмосфері чимала частина місцевих більшовиків виявила розгубленість, про що засвідчив і обласний (крайовий) з'їзд РСДРП(б) в Києві З—5 грудня 1917 р. Опинившись після збройних акцій Ради 28 листопада — 3 грудня практично беззахисними й побоюючись, що маси можуть захитатись, знову схилитись до Центральної Ради, вони висловлювали тривогу за можливий розвиток подій як несприятливий для себе у військовій і політичній перспективах[1020]. Водночас робота з'їзду ще раз показала неготовність місцевих більшовиків до війни, про яку невгамовно твердили кожного дня у пресі.

5 грудня 1917 р. РНК розглянув відповідь Центральної Ради на ультимативні вимоги і, визнавши її незадовільною, вирішив «вважати Раду у стані війни з нами». Було доручено комісії у складі В. Леніна, Л. Троцького, Й. Сталіна вжити активних заходів до встановлення зносин зі Ставкою і видати від імені Ради Народних Комісарів дві відозви — до українського народу і солдатів[1021].

Отже, в офіційних документах, які надходили з обох таборів, що вступили в протиборство, стан відносин характеризувався саме як війна, війна між радянською Росією й Українською Народною Республікою. Однак насправді ситуація була значно складнішою.

Мабуть, більше за інших це розуміли В. Винниченко і П. Христюк, які й зробили спроби за відповідними документами піднятись до належного рівня складності пояснень досліджуваних проблем. Навряд чи можна вважати їхні спроби абсолютно успішними — надто часто впадає у вічі очевидна суперечливість між окремими блоками-міркуваннями. Проте слід віддати належне прагненню вищеназваних авторів до наукової всебічності та об'єктивності. У В. Винниченка воно органічно поєднується зі внутрішньою потребою критичного самоочищення, а у П. Христюка — з явним розчаруванням з приводу невикористаних сприятливих можливостей — «історичного шансу» — через виявлені суб'єктивні прорахунки і помилки.

В. Винниченко з притаманною йому публіцистичною нещадністю і безапеляційністю стверджує, що розпочата війна велась «формально, — ніби з Росією, Великоросією, з Петроградським Совітським Урядом. Але в суті з власними народніми масами»[1022]. Тобто «верхи» українського руху виявилися у конфлікті («війні»), громадянській війні з його «низами». Чому?

Колишній Голова Генерального Секретаріату самокритично відповідав на це питання. На його думку, це сталося тому, що український трудівник, передусім український солдат, не бачив «з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з ЇЇ боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволяти свої трудящі маси з-під соціального панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців (йдеться, звичайно, про ідеологів українського руху. — В. С.) демагогією, висміювалася, лаялася, заперечувалась»[1023].

Іншими словами, під впливом більшовиків (і московських, і доморощених), з переконання на власному життєвому досвіді дуже широкі верстви населення України дедалі втрачали довіру до Центральної Ради («саме ім'я Центральної Ради почало робитись непопулярним»[1024]) і висловлювали симпатії її політичним опонентам («салдати наші, головна тоді сила, говорили: ми — большевики, але ми — українські большевики…»[1025]).

Єдиний вихід з такої ситуації колишній лідер УСДРП убачав у перевиборах Центральної Ради, більшість якої на це, звичайно, не пристала. Головними міркуваннями були два: згода на перевибори означала б визнання хибності здійснюваної політики; перевибори найімовірніше принесли б перевагу більшовикам, робітникам, а через зрусифікованих пролетарів влада перейшла б до росіян («руських»).

В. Винниченко доводить, що подібні міркування були безпідставні. Маси давно не задовольняла політика Української Ради —і необхідно було б обрати інший курс, якого вимагала більшість. Величезна ж чисельна перевага українців у армії й на селі дала б їм незаперечну більшість і у новому складі Ради. До них неминуче приєдналася б