Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Але Горпина спалахнула.

— Та що ти, Шафіге! Схаменися! Піти купувати за гроші людину, нещасне дитинча, захоплене десь на селі!.. Щоб ще одна мати страждала, як ти? Шафіге стало соромно. Але страх втратити Меметку стиснув їй серце, і вона знов звернулася до Панаса. Вона відчувала, що цей мовчазний неквапливий вантажник з випаленим на лобі невільницьким тавром знайде якийсь вихід.

— Що ж робити, господарю? Навчи! Врятуй!

Панас — почухав неголену щоку, затягнувся тютюном і, не випускаючи люльки з рота, спокійно відповів:

— А я ось що думаю. Бачили ви циганча, що жебрачить біля кладовища? Він сиротинка. Візьмемо його, помиємо, підгодуємо та й віддамо Гусейнові замість Мемета, а гроші залишаться тоді на хабар. За три тисячі аспрів стане він шовковий. Та й циганча дякуватиме. Не весь йому вік спати під тинами, як цуценяті.

Але Горпина не заспокоювалася.,

— Хоч і спить воно під тинами, та вільне. Краще бути жебраком на волі, ніж невільником у золотих шатах.

Панас повільно всміхнувся.

— Вірно, тіточко. Тільки не зовсім. Хлоців беруть не в неволю, а в яничари. Батьки страждають, бо це розлука навіки, але ж не будуть вони нещасні. Сім років тримають аджем-огланів в султанському палаці, муштрують, добре годують, виховують; вивчають вони військову науку і грамоту, а потім беруть їх до яничарського війська, якому скоряються всі. Це ж не прості корогви — яничари. Живуть вони сито, безтурботно і весело і навіть чимало разів скидали султанів, коли вони не дуже їм потурали. Отже, кращої долі жебракові й уві сні не вигадаєш.

Горпина замовкла, та неприємний присмак залишався. А Панас вів далі, звертаючись до Шафіге:

— Підемо тепер до нас, відпочинемо. Та й циганча заберемо дорогою, а за кілька день приїде ага. Тоді й справу закінчимо. Тільки не говоріть циганчаті, що ми вигадали, бо матері виють і він може злякатися.

— А що буде, коли циганча втече з казарми? Тоді знов прийдуть до нас по Меметика? — урвала Шафіге.

— Та схаменіться, тіточко! Звідти тільки пташка втече.

Олена була захоплена. Знов засміялися карі очі, а кирпатенький носик визирнув з хусточки, як пустун-хлопчик з-за тину.

— Справді, підемо до нас, — запросила вона. — Циганча проживе в нас кілька день, обчиститься, відіспиться. А я вже годуватиму його, як курбан-байрама, щоб він вподобався азі.

Сказано — зроблено. За годину циганча вже призвичаїлося до білої хатки за кладовищем і з дзвінким реготом гралося з кудлатим собакою, причепурене, нагодоване, з чисто поголеною голівкою, а Горпина з Шафіге зібралися додому.

Минуло чотири дні… Шафіге не спала, не їла, поривалася до Каффи і годинами ридала, ховаючи в подушках обличчя, або бігла до Горпини по новини.

— Я боюся, що Меметку вже забрали до Стамбула. Я більше його не побачу. Нащо ти відвела мене додому, Горпіне?

— Заспокойся, рідненька. Не така людина Панас, щоб обдурити нас. А яликом під парусом — до Каффи — година. Це ж не бігти пішки гірськими стежками, як ми з тобою.

— Так ти нічого не ховаєш від мене? Він ще тут? Забожись своїм християнським аллахом! Горпіне, Горпіне, скажи мені правду!

— Та схаменися, дурненька! Глянь мені просто у вічі. Та хіба ж я стала б тебе дурити?! Іди додому, а коли я про щось довідаюсь — вмить до тебе прибіжу.

Шафіге йшла додому, а Горпина знов бралася до роботи або вколисувала дитину, задумано мугикаючи суворих степових пісень. На серці в неї було ясно, спокійно. З дня народження дитини вона скорилася долі, і ніби ця чужа гаряча сонячна країна стала для неї другою батьківщиною.

Нетерпляче очікувала і вона звісток з Каффи, і якось вранці, коли тануло море під прозорим блакитним серпанком, а сонце запалювало на ньому ніжні порошинки іскор, виросла перед нею Олена.

— Нема хазяїна? — спитала вона, оглядаючись.

— Нур'ялі надворі. Рубає дрова. А що? — захвилювалася Горпина. — Де Меметка?

— Панас чекає на нас у човні. Поклич Шафіге із Ахметом. Ага повернувся вчора надвечір, а хлопчиків відряджають сьогодні, - квапливо розповіла Олена і, озирнувшись, додала, таємниче підморгнувши Горпині:

— І для тебе, серденько, є новина: прийшли очаківські галери. Може, й Данила разом викупиш.

Горпина похитнулася і зблідла, як мрець. З тихим дзвоном упав з її рук скляний глечик і роз/?ився на дрібні крижинки. Данило… Невільник, прикутий до галерної лави. Мученик і жахливий обвинувач жінки-зрадниці. Під порогом саклі ще й досі закопані в манюсінькому глечику тридцять два золоті гасене, що заробила вона за рік вишиванням. Це був її обов'язок, її мета. Але як його викупити, коли лежить у колисці татарча, жахливий доказ її зради? Коли перед усім Чабан-Ташем стала вона дружиною Нур'ялі?! Як піти з цієї саклі, де кожен цвяшок став рідним і дорогим, як кинути сором'язливого лагідного рибалку, що кохає її цнотливим коханням? Як завдати йому такої глибокої рани? І за що? І як тоді буде з дитиною?

Вихром миготіли уривки думок, але вона не могла ані зв'язати їх, ані рушити з місця. Олена щось говорила, сидячи поруч і тримаючи її за руки. В ушах дзвеніло. Жах, сором стискали серце мало не до фізичного болю.

Увійшов Нур'ялі з нарубаними дровами, скинув їх біля кабиці, відвертаючи очі від гості, не звиклий дивитися на жінок без фередже. З Горпининого обличчя він зрозумів, що скоїло ся лихо, але перед чужими незручно розпитувати. Нур'ялі зупинився, не знаючи, що робити, як збентежений учитель у медресе[251], коли прийдуть приїжджі шейхи і питають про те, чого учні не вчили… Олена зирнула в його бік і підвелася з міндера.

— Так ви, серденько, збирайтеся, а я піду до Шафіге, бо треба нам поспішати, — квапливо кинула вона і вислизнула з саклі.

— Що трапилося? — ступнув до Горпини Нур'ялі. — Невже завезено Меметка?

Горпина мовчки похитала головою.

— Так що ж тоді, джаним, Горпіне моя люба? — турботливо сів він поруч неї. Клубок ридань підступив Горпині до горла. І раптом впавши навколішки і ховаючи обличчя в його одязі, заговорила вона уривчасто і заплутано:

— Пусти мене, Нур'ялі, до Каффи… Галери прийшли з Очакова… Ті самі… Данило мій там у неволі… Треба його врятувати, викупити…

— Данила?! Викупити?! — з мукою перепитав Нур'ялі. Горпина заридала несамовито, розпачливо.

— Пусти мене… Коли ти рибалчив, я до світанку гаптувала… Я гроші збирала на викуп… Він у кайданах, біля опачини… Ані підвестися, ані спочити… У холод, у вітер, у дощ… І рани від кайданів до кісток.

Нур'ялі мовчки заплющив очі, зосередився, начеб тому, щоб