Юліан Семенов - Експансія-I

— Я не встиг довести до кінця свої дослідження… Думаю, що можна залучити експериментаторів, — відповів Ріктер, — які запропонують свої схеми, зрештою, я не проти співавторства.

Гутієрес обернувся до Дейва:

— Але ж будь-який учений зрозуміє, навіщо потрібна ця розробка?

— Безумовно, — відповів професор.

— Отже, — Гутієрес подивився на Ріктера, — всім стане відомо, що ми збираємося робити?

— Цих учених можна ізолювати, — сказав Ріктер. — Зрештою, йдеться про якийсь рік, а найбільше — два…

— Тут не рейх, — відрубав Гутієрес. — Нам чимало подобалося з того, що відбувалося у вас на батьківщині, але нам було не до душі те, що піддані переставали бути сеньйорами, Ріктер, нам подобається бути сеньйорами, бачте…

— Що ж, — швидко сказав Ріктер, злякавшись, що зараз уся справа може провалитись, тому, не продумавши до кінця, чи правильно він робить, продовжив: — тоді треба спробувати знайти одну людину на прізвище Штірліц, він був у курсі всього цього діла.

Ім'я Рунге він називати не міг, це йому було ясно з самого початку, бо він, Ріктер, торгував краденим, тим, що по праву належало фізику.

Назвавши ім'я НІтірліца, він з жахом подумав про те, а що як штандартенфюрер живий і його розшукають, то аргентінці напевне дізнаються всю правду й відберуть у нього, Ріктера, те, що може належати одному йому й нікому іншому.

— Кого? — перепитав Гутієрес. — Кого ви назвали?

Ріктер тихо відповів:

— Штігліца.

Він вимовив прізвище дуже тихо, перекрутивши його, і насилу проковтнув клубок, що застряв у горлі.

Гутієрес кивнув, підвівся, запросив Дейву й Ріктера в сад, там уже пахло чудовою «парижжею» — смаженим на вугіллі м'ясом; перший келих він підняв за Перона, потім запропонував випити за Аргентіну; вино було з підвалів Мендоси, з провінції Кордоба, здавалося, що воно дуже легке, але це тільки тим, хто не знав його сили; інформацію про Ріктера за ці місяці було зібрано повну; не п'є; отже, або дуже міцний, або потече; найімовірніше — потече, весь на нервах, не треба особливої спостережливості, щоб помітити це; Ріктер справді потік; це зрозумів Гутієрес, коли той жалісно запитав, що буде з його проектом, невже два вузли, які лишилися незавершені, можуть поставити під сумнів усю ідею?

— Ні, — відповів Гутієрес, перейшовши на чудову німецьку, — це не ставить ідею під сумнів. Під сумнів її поставила ваша нещирість…

— Яка?! В чому?!

— В тому, як ви намагалися приховати від мене ім'я тієї людини, яка знає все. Я хочу знати точно: Штірліц чи Штігліц? Ім'я. Вік. Прикмети. Ось вам перо, пишіть…

Саме тому ще одна сила, зокрема люди генерала Перона, виявилася зацікавлена в тому, щоб серед сотень тисяч німців, що розбрелися по світу, і мільйонів, які затаїлися в рейху, знайти одного, Макса фон Штірліца, «приблизно сорока років, інтелігентної зовнішності, в минулому — СС штандартенфюрер з політичної розвідки рейху»…

ШТІРЛІЦ-ХVІІІ

(листопад сорок шостого)

У «Клубі Йєрро» Роумен страшенно сп'янів, бо майже нічого не їв; хиляв одну склянку віскі за другою, без содової, без льоду, пуро, його веселість стала трохи істеричною, він розповідав прекумедні історії про те, як закінчував коледж; в аудиторіях не з'являвся; дні проводив на бейсбольному полі; «професори — всі як один — болільники, вони ставили мені вищі бали, сидячи на трибунах, але не за знання, а за мої прориви до воріт противника; в мене голова, як чавун, я нічого не боявся — довбешку вперед і — гайда. Завжди треба вірити, що пронесе; якщо завагаєшся, хоч на хвилину уявиш собі самого ж себе з переламаним хребтом — ти не гравець, ти вже кінчився для спорту».

— Ви завжди не закушуєте, коли п'єте? — спитав Штірліц.

— Найголовніше втягти голову в плечі, — не відповідаючи, вів далі Роумен, — і стати збитим з самих мускулів і перти биком. На кшалт тутешніх, яких пускають на иайпрестижніші кориди у Памплоні з полів Міури…

— З'їжте щось, — попросив Штірліц. Взагалі він ніколи ні на чому не наполягав, нічого не пропонував прямо; він вважав, що це безтактно; значно доцільніше підвести людину до слова або ж вчинку; державний тоталітаризм починається з сім'ї, де слово старшого беззаперечне; старший не може бути дурним, вік — гарантія розуму й досвіду, хіба це не одне й те ж? Але зараз, розуміючи, що Роумен на грані, нервова криза, у будь-яку хвилину може зірватись, Штірліц зрадив себе, добряче намазав кукурудзяний корж маслом, підсунув його Роумену і повторив — Ану, з'їжте, Пол, вам же вести машину.

— Ви слухайте, коли я говорю! І запам'ятовуйте. І моліть бога, що я взагалі сиджу з вами за одним столом, стара нацистська скотино.

— Молю, — відповів Штірліц. — Молю без упину. З'їжте масло, невже хочете впитися?

— Хто? Я? Докторе, не міряйте людство своїми мірками! Жирні ковбасники п'ють двадцять грамів після шматка свинини, а потім надудлюються світлим пивом… У вас же у всіх задниці, як дзоти!

— Особливо в мене.

Роумен глянув на худого Штірліца, елегантний костюм теліпався, як на вішалці, щоки запали.

— Ви — виняток. — Роумен усміхнувся. — Тільки не думайте, що коли ви не п'єте, а я сьогодні відпочиваю, вам удасться вивудити в мене службові таємниці… Ви ж усі, мов гієни, жадаєте таємниць… Маленьких, загрифлених безглуздих таємниць, тоді як головні таємниці людства назавжди закриті для вас… Ану, скажіть мені, що таке любов? Зрада? Удача? Щастя? Не зможете… Отож-то й воно… Це Я{ таємниці! І ніхто, ніде й ніколи не зможе пізнати їхню заповітну суть… Ну, взнаєте ви, що якомусь завербованому Фріцу я дав номер Х-64. Що, світ зміниться? Діти не хворітимуть? Кохані не зраджуватимуть нас?

Він випив ще одну склянку — повільно, крізь зуби; його пересмикнуло; знову потер обличчя п'ятірнею; зразу ж виступили синьо-червоні плями; наблизився до Штірліца — його сильно хитало, вдавалося, що він зображує плавця, — й шепнув:

— Ви розумієте, що в мене немає виходу? Я переріжу вам горло, якщо ви…

Він недоговорив, упав на стіл, змахнув склянку й тарілки; нечутні офіціанти немов чекали цього, кинулися шулікою на битий посуд, все прибрали миттю.

— Кабальєро стомився, — сказав Штірліц. — Допоможіть мені провести його в парк, він любить свіже повітря.

Відвідувачів у ресторані ще не було; гості збираються на четверту годину, тому зараз тут було порожньо; проходячи мимо гардеробниці, Штірліц купив у неї два маленькі букетики червоних гвоздик, тут так заведено; правда, гвоздики завжди купують перед тим, як увійти в клуб, як знак належності до тутешнього братства; Роумена поклав на лаві за будинком; звідти відкривався чудовий краєвид