Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

до мене кидалася дівчинка з різким голосом: «Мерщій, мерщій! Жільберта уже чверть години тут. Вона збирається йти. Ми ждемо вас, щоб гратися в квача». Я ходив зустрічати Жільберту на авеню Єлисейських Полів, а Жільберта виринала з боку вулиці Буасі-д'Анґлас; виявлялося, що її бонна, скориставшись з доброї години, надумала пройтися; з цієї самої причини по доньку мав прийти пан Сванн. Отож, виходило, я сам був винний, не треба було йти з моріжка, бо ніколи не знали напевно, з якого боку появиться Жільберта і спізниться вона чи ні, і через це напружене чекання мене ще більше хвилювали не лише Єлисейські Поля загалом і весь тяг пообіддя, — все це велетенське часопросторове коло, кожна точка якого щомиті крила в собі появу постаті Жільберти, — ай сама ця постать, бо я почував, що то вона пройняла моє серце, з'явившись не о пів на третю, а о четвертій, у візитовому капелюшку, а не в шапочці для ігор, біля Послів, а не між двох лялькових театрів; тоді я вгадував, глядячи на неї, що Жільберта робила щось таке, в чому взяти участи я не міг і від чого залежало, піти їй чи сидіти вдома, — я дотикався до таємниці її життя, мені геть-то невідомого. Ця сама таємниця хвилювала мене, коли, женучи за розпорядженням дівчинки з різким голосом на моріжок, щоб негайно почати гратися в квача, я бачив, як Жільберта, така жвава і нецеремонна з нами, робила реверанс перед читачкою «Деба» (яка вітала її словами: «Та й сонечко тепленьке! Сидиш як біля грубки!»), сором'язливо осміхалася їй і так поважніла, що я малював собі образ іншої дівчинки, якою Жільберта була, мабуть, удома з батьками, з приятелями батьків, у гостях, якою вона була всю іншу частину свого життя, яка зоставалася для мене недоступною. Але ніхто не давав мені яскравішого уявлення про неї, як пан Сванн, який приїздив через деякий час по доньку. Він та пані Сванн — оскільки дочка жила з ними, і її навчання, ігри, знайомства залежали від них, — таїли в собі, як і Жільберта, ба навіть більше, ніж Жільберта (як і подобало всесильним божествам, бо саме божествами пан та пані Сванни були для Жільберти), таїли для мене спричинену цією всесилою непроникну таємницю, якесь болісне зачарування. Все, що торкалося їх, будило в мені непослабну цікавість, і коли пан Сванн (якого я часто бачив у дитинстві, коли він приятелював з моїми батьками, але тоді я ним не цікавився) заїжджав по Жільберту на Єлисейські Поля, то як тільки стишувалося моє серцебиття, викликане появою його сірого циліндра і плаща з пелериною, Сванн малювався мені особою історичною, про яку ми недавно читали в хроніках і найменші подробиці життя якої нас палко хвилюють. Його приятельські стосунки з графом Паризьким (розмови про них я чув у Комбре) мене не обходили, але нині вони стали для мене чимось надзвичайним, так ніби перед Сванном ніхто з Орлеанами не водився; ця дружба дуже вирізняла Сванна на вульгарному тлі різношерстої публіки, що заповнювала алеї Єлисейських Полів, і я дивувався, що він теж прогулювався тут, не вимагаючи для себе знаків уваги, а втім, ніхто й не зважав на нього — так надійно його прикривало інкогніто.

Пан Сванн ґречно відповідав на поклони Жільбертиних подружок, навіть на мій, хоча й посварився з моїми батьками; щоправда, він не подавав знаку, що пізнає мене. (Ці його поклони нагадували мені ще комбрейського Сванна; про того колишнього Сванна у мене зберігся спомин, але зовсім млистий, бо відтоді як я знову побачився з Жільбертою, Сванн був для мене Жільбертиним батьком, а не комбрейським Сванном; так само як думки, які нині асоціювалися в мені з його ім'ям, були відмінні від тих, які поєднувалися з ним раніше і які уже не спадали мені, коли я думав про нього, так і він сам зробився для мене іншою особою; а проте я пов'язував його якимсь штучним, побічним, неміцним ланцюжком з нашим давнім гостем; тепер усе мало для мене вагу в зв'язку з тим, наскільки це корисно для мого кохання; ось чому я з почуттям сорому і жалю, що не можу вимазати їх з мого життя, воскрешав перед внутрішнім зором ті роки, коли в очах цього самого Сванна, який був нині переді мною на Єлисейських Полях і якому Жільберта, на щастя, не сказала, як мене звати, я часто виглядав вечорами смішним, бо просив маму, як вона пила зі Сванном, з моїм батьком, з дідусем і бабусею каву за столиком у саду, прийти до мене нагору попрощатися.) Сванн дозволяв Жільберті погуляти ще чверть години і, вмостившись, як і всі інші, на залізному стільці, брав квиток тією самою рукою, яку так часто потискав Філіпп VII, а ми знову гасали по травнику, колошкаючи голубів, і, прегарні, мінливопері, серцеподібні, — Грона безу з пташиного царства, — вони ховалися де попадя: той сідав на велику кам'яну вазу і встромляв у неї дзьоба так, ніби там було насипано для нього гору ягід та зерна і він дзьобав їх, той приземлявся на статую і ніби вінчав її голову однією з емалевих оздоб, барвистість яких пожвавлює камінну монотонність деяких античних скульптур, вінчав емблемою, яка обдаровує богиню новим епітетом, що робить її відмінною від інших божеств, достоту як простих смертних різнять імена.

Одної сонячної днини, коли надії мої провалилися, я не зумів опанувати себе і приховати від Жільберти свого розчарування.

— А я саме сьогодні збирався так багато спитати у вас! — мовив я. — Я думав, що цей день відіграє велику роль у нашій приязні. А ви ледве прийшли, і вже зразу додому! Приходьте взавтра раніше, щоб я міг нарешті побалакати з вами.

Жільберта розпроменілася і, підскакуючи з радощів, відповіла:

— Взавтра, хоч не хоч, любий друже, а я не прийду! У мене завтра великий підвечірок! Позавтрьому я теж не прийду, я йду до подружки подивитися з її вікон на прибуття короля Теодосія, це буде пречудове видовище, післяпіслязавтра я йду на «Мішеля Строгова», а там Різдво, а там новорічні вакації. Може, мене одвезуть на південь. Ото був би шик! Хоча я тоді не матиму ялинки. Принаймні навіть як я зостануся в Парижі, сюди я ногою не потикатимусь, бо робитиму з мамою візити. Бувайте здорові! Татусь кличе мене.

Повертався я з Франсуазою додому вулицями, все ще брукованими сонцем, здавалося, був вечір, коли згасають святкові вогні. Я ледве чвалав.

— Нічого