Стівен Кінг - Доктор Сон

Роза або хто-небудь намагалися торкнутися її розуму. Ні. Вона про це дізналася б. Пастки її було поставлено. Роза про це мусила здогадатися. Вона не тупа.

Він запитав, чи є в її кімнаті телефон. Так, там був телефон. Дядько Ден сказав, що він хоче, щоб вона зробила. Лячною частиною було те, що саме вона мусила сказати тій жінці в Колорадо. І тим не менше, їй цього хотілося. У глибині душі вона цього хотіла відтоді, як почула передсмертні крики хлопчика-бейсболіста.

(«ти розумієш що мусиш шпиняти її тим самим словом?»)

Так, звичайно.

(«бо ти мусиш роз’ятрити її ти знаєш що це»)

(«так я знаю що це означає»)

Зробити, щоб вона оскаженіла. Збісити її.

Абра стояла, дихаючи туманом. Від дороги, якою вони заїхали сюди, не лишилось нічого, крім рисочки, дерева по той бік зовсім пропали. Як і офіс мотелю. Інколи їй хотілося, щоб і сама вона була такою, цілком білою всередині. Проте тільки інколи. У самій глибині свого серця вона ніколи не шкодувала, що є такою, як є.

Коли відчула, що вже готова — готова настільки, наскільки вона могла бути, — Абра повернулася до номера і закрила двері зі свого боку, щоб не потурбувати містера Фрімена, якщо їй доведеться говорити голосно. Вона уважно прочитала інструкцію на телефоні, натисла 9, щоб перейти на зовнішню лінію, потім набрала довідкову службу і запитала номер «Оверлук Лоджа» в кемпінгу «Пролісок» у Сайдвіндері, штат Колорадо.

«Я можу дати тобі загальний номер, — сказав їй Ден, — але там ти почуєш тільки автовідповідач».

У тому місці, де гості їли свої обіди і грали в свої ігри, телефон дзвонив довго. Ден попередив, що так воно, мабуть, і буде і їй просто треба дочекатися. Там було, врешті-решт, на дві години раніше.

Нарешті чийсь буркотливий голос запитав:

— Алло? Якщо вам потрібен офіс, ви набрали неправильний но…

— Мені не потрібний офіс, — сказала Абра. Вона сподівалася, що в її голосі не чутно прискореного, важкого биття її серця. — Мені потрібна Роза. Роза Циліндр.

Пауза. Потім:

— Хто це?

— Абра Стоун. Вам знайоме моє ім’я, чи не так? Я та дівчина, яку вона шукає. Скажіть їй, що я передзвоню за п’ять хвилин. Якщо вона буде там, ми поговоримо. Якщо ні, перекажіть їй, нехай сама себе виїбе. Більше я їй не дзвонитиму.

Абра повісила слухавку і, нахиливши голову, втопила в човниках долонь своє палаюче обличчя, роблячи довгі, глибокі вдихи.

2

Роза пила каву, сидячи за кермом свого «ЕрфКрузера», з ногами на секретному сейфі, де були заховані балони з духом, коли в двері постукали. Стук у двері в таку ранню пору міг означати лише якісь нові неприємності.

— Так, — гукнула вона. — Заходьте.

Це був Довгий Пол, у довгому халаті поверх дитинячої, помальованої перегоновими машинками піжами.

— Телефон-автомат у «Лоджі» почав дзвонити. Я спершу не хотів звертати уваги, думав, хтось помилився номером, та ще й каву якраз робив у кухні. Але він усе дзвонив і дзвонив, тож я відповів. Там була та дівчина. Вона хотіла поговорити з тобою. Сказала, що передзвонить за п’ять хвилин.

Тиха Сарі сіла в ліжку, лупаючи очима крізь чубчик, з простирадлом, накинутим на плечі, як шаль.

— Іди, — сказала їй Роза.

Сарі пішла, не промовивши й слова. Крізь широке лобове вікно «ЕрфКрузера» Роза дивилася, як Сарі боса дріботить назад до «Баундера», який вона була ділила зі Зміїним Жалом.

«Та дівчина».

Замість того, щоб тікати й ховатися, це суче дівчисько дзвонить по телефону. Оце так цинічне нахабство. Її власна ідея? Якось важко в таке повірити, чи не так?

— Що ти таке робив, що о такій ранній порі приперся до кухні?

— Я не міг заснути.

Вона обернулась до нього. Звичайний високий літній дядько з рідіючим волоссям, у біфокальних окулярах, що зависли на кінчику носа. Якийсь мугир міг би впродовж року зустрічати його щодня на вулиці, не помічаючи, але він був не без деяких здібностей. Пол не мав присипального таланту Зміїного Жала чи локаційного таланту покійного Діда Фліка, але він був порядним переконувачем. Якби йому довелося запропонувати мугирю дати ляпаса по обличчю власній дружині — чи, скажімо, якомусь незнайомцю, — означене обличчя дістало б ляпаса, і то негайно. Кожен з Правдивих мав якісь власні маленькі здібності; так вони й співіснували.

— Покажи-но мені свої руки, Поле.

Він зітхнув і підкотив собі рукави халату й піжами аж до зморшкуватих ліктів. На руках були червоні плямки.

— Коли тебе обсипало?

— Пару перших побачив учора вдень.

— Температура?

— Йо. Трохи.

Вона задивилася в його чесні, довірливі очі й відчула бажання його обняти. Дехто втік, але Довгий Пол залишився. Як і більшість, зрештою. Безперечно, їх достатньо, аби подбати про те суче дівчисько, якщо вона дійсно така дурепа, щоб об’явитися тут власною персоною. Але ж це цілком можливо. Яка дівчина в тринадцять років не була дурепою?

— З тобою все буде добре, — промовила вона.

Він знову зітхнув.

— Сподіваюся. Якщо ні, все одно це були збіса добрі гони.

— Не треба таких балачок. З усіма, хто залишились, все буде гаразд. Це моя обіцянка, а я виконую свої обіцянки. А тепер ходімо, послухаємо, що нового бажає нам розказати наша маленька подружка з Нью-Гемпширу.

3

Менш ніж за хвилину після того, як Роза всілася в крісло поряд із великим пластиковим барабаном для розігрування номерів бінго (з вичахаючою чашкою кави поруч себе), таксофон у «Лоджі» вибухнув характерним для двадцятого сторіччя брязкотом, від якого вона аж здригнулася. Вона дозволила йому продзвонити двічі, перш ніж зняти слухавку з її важеля і промовити у найстатечнішій зі своїх тональностей:

— Алло, милочко. Знаєш, ти могла б звернутися до мене просто в розум. Це зекономило б тобі витрати на дальній міжміський дзвінок.

Пропозиція, на яку цьому сучому дівчиську було б вельми нерозумним відгукнутися. Абра Стоун не була єдиною, хто вмів розставляти пастки.

— Я їду по тебе, — сказала дівчина. Цей її голос був таким юним, таким свіжим! Роза подумала про весь той поживний дух, що надійде з цією свіжістю, і відчула, як жадібність здіймається в ній, немов невгамована спрага.

— Ти вже це казала. А ти певна, що насправді хочеш це зробити, милочко?

— Ти будеш на місці, якщо я це зроблю? Чи тільки твої видресирувані