Поліна Ташань - Заклиначка стихій, Поліна Ташань

Він усміхнувся, повернувшись до Анабель.

— Тоді я найбільший зрадник.

Вона похитала головою, намагаючись не сміятися.

— Які новини про твоє навчання? Дараган вже щось вигадала? — поцікавилася Марія, перевівши тему на ту, де вона краще розумілася.

Анабель важко зітхнула, перш ніж промовити:

— Це катастрофа.

— Не кажи, що тебе відрахували, — кинула вона з переляканим виразом.

— Та ні, гірше.

Марія видала низький, протяжний звук, що нагадував оленя.

— Невже повернули на гвардію?

Нейт скривився, а Анабель засміялася:

— Ні, я просто вчитимуся на п’ятьох кафедрах одночасно за індивідуальною програмою. Буду опановувати всі стихії, відвідувати величезну кількість занять і здавати незліченну кількість іспитів.

— Тобто ти ходитимеш до нас? — уточнила Марія.

У відповідь вона кивнула.

— О, так це не дуже й погано! Знову сидітимемо за однією партою, перебираючи кісточки всім однокурсникам і викладачам. Буде весело.

— Можливо, хоча навчанню на повітряних та вогневиків я не дуже рада, бо на цих кафедрах я або нікого не знаю, або вже маю ворогів. До речі, у мене тепер п’ять наставників, один з яких — Доріан.

Нейт кахикнув, ледь розбірливо кажучи:

— Зі мною шість.

Марія опустила погляд, задумавшись, тоді промовила:

— Добре, це справді срака. Вибачаюсь і виправляюсь.

— Правильно говорити «вибачте» або «перепрошую», — втрутився Генрі.

Вона обдарувала його гнівним поглядом і вже збиралася затіяти суперечку, але Анабель її зупинила, ведучи далі:

— Однак є й позитивне. У мене буде своя форма, яку мають привезти за кілька днів. Дараган обіцяла, що вона не горітиме, не сильно промокатиме та не обмежуватиме рухів.

— Вау, як багато функцій, — нерадісно промовив Генрі. — А вгадайте, які особливості у форми заклиначів землі?

— Ніякі, як у нас? — припустила Люсі.

— В яблучко.

— Те ж мені, знайшли привід жалітися, — обізвався Нейт.

— А ти не варнякай, — відказав йому Генрі. — Якби я міг вкласти ворога самими руками, я б не варнякав.

***

Наступні три тижні минули, на диво, швидко. Академію накрили сніги, принісши з собою деякі зміни. По-перше, більшість занять, навіть гвардійських, проводилися в приміщенні. По-друге, канал надворі перетворився на каток. І, наостанок, вечірні посиденьки в компанії друзяк при тусклому світлі ламп ставали все ріднішими, неважливо, були вони для навчання чи то просто для розваги.

Коли Анабель закінчила свій перший семестр, вона нарешті відчула спокій. З самого початку року його їй дуже бракувало, так що раптова зимова тиша видавалася дивною і навіть насторожувала. Від короля новин не йшло, Звірі після покращення захисту кордону давно не нападали, а про проклятого в Академії всі взагалі забули. Анабель весь час переслідувало відчуття, ніби всі її вороги просто тихенько причаїлися, вичікуючи найкращий момент для наступного удару. Хоч часом ці думки ставали нестерпними, близьким вона про свої переживання не розповідала. Можливо, це просто наслідки втоми.

Після успішного складання іспитів на студентів Академії чекали двотижневі канікули. Більшість з них роз’їхалися по домівках у різні куточки Елендору, проте за бажання можна було надалі залишатися в гуртожитку. Марія мала змогу поїхати, але обрала провести канікули з друзями, замість байдужих братів, набагато старших за неї. Так, з їхньої п’ятірки Академію покидала тільки Люсі, бабуся категорично забороняла їй лишитися. Цього ранку, коли вони зібралися її проводжати, надворі кружляли сніжинки.

— Бувай, Люсі, — попрощався Генрі без зайвої сентиментальності.

— Не затримуйся в тому герцогстві вітродуйок. Ми тебе чекатимемо, — сказала Марія.

Люсі обійняла друзів наостанок, підняла з засніженої доріжки свою невеличку валізу й повернулася до карети, коли Анабель їй кинула:

— Не дозволяй бабці тебе діставати. З цим прекрасно впораємося ми, коли ти повернешся на наступний семестр.

Вона, продовжуючи йти, з легкою усмішкою відповіла через плече:

— Обов’язково. Не сумуйте тут і повеселіться на канікулах за мене.

— Добре, не сумуватимемо, — кинув Генрі. — Передай від мене леді Палмер найщиріші побажання довготривалої всирачки.

Люсі вже не поверталася до них обличчям, а просто похитала головою, придушуючи сміх. За воротами на неї вже чекала бабця, яка навіть не спромоглася вийти з карети, щоб привітатися. Коли кучер закинув її валізу, Люсі раптом помітила на сусідньому возу чоловіка в обшарпаному чорному пальті, котрий витріщався просто на неї. Жах, як моторошно. Він був схожий на злодія, але не це змусило Люсі на мить затримати подих. Від незнайомця відходила незвичайна темна енергія, і вона швидко зрозуміла, хто це й навіщо він приїхав до Академії. Його грізний погляд говорив сам за себе: він хотів її вбити. Від несподіванки й страху вона заклякла на місці, аж доки на обличчі чоловіка не засяяла лиха посмішка.