Донна Тартт - Таємна історія

схрещені на грудях. Упевнений, вони навіть не підозрювали, наскільки комічно були схожі одне на одного.

Здавалося, мене вдома не було цілу вічність. Кімната виглядала покинутою та зіщуленою, ніби стояла пусткою кілька тижнів. Я відчинив вікно та впав на незастелене ліжко. Від простирадл ішов запах плісняви. Сутеніло.

Відчуження минуло, однак я не міг позбутись пригніченості. У понеділок за планом були грека та французька. Думка про те, що на заняття з французької я не ходив майже три тижні, трохи мене непокоїла. Залікові роботи. Я перекотився на живіт. Іспити. Літні канікули за півтора місяця. Де я їх проведу? У кабінеті доктора Роланда? Чи на заправці в Плано?

Я підвівся, прийняв ще одну капсулу далману та повернувся на ліжко. Надворі вже майже стемніло. Я чув, як за стіною в сусіда грає магнітофон: Девід Бові, «This is Ground Control to Major Tom…»

Я роздивлявся тіні на стелі.

У якійсь дивній країні між сном і реальністю я йшов цвинтарем, не тим, де поховали Банні, а іншим, набагато старішим, дуже знаним: живопліт, вічнозелені дерева, розтріскані мармурові альтанки, увиті виноградними лозами. Йшов вузенькою брукованою доріжкою. За поворотом несподівано наткнувся на білі гортензії, що блідим сяйвом виринули з тіней та залоскотали мене по щоках.

Я шукав могилу якогось відомого письменника — Марселя Пруста чи Жорж Санд. Хто б то не був, мене сповнювала впевненість, що ця людина похована тут. Однак надгробки так поросли травою, що я ледь міг роздивитись імена, викарбувані на них. До того ж темніло.

Я вийшов на вершину пагорба та опинився в сосновому бору. Край підніжжя невиразно розкинулася долина, огорнута туманом. Я озирнувся, аби поглянути, звідкіля прийшов: ряди мармурових шпилів, бліді мавзолеї в дедалі густішій темряві. Удалині крихітний промінець світла — ліхтаря або лампи — прорвався до мене крізь ліс могильних каменів. Я нахилився, щоб краще роздивитись, однак завмер, почувши тріск позаду.

То був малюк Чемпіон. Він витягнувся на весь зріст і тепер намагався зіп’ястися на ноги, проте вже за якусь хвилину здався та продовжив лежати й трястись, а його животик піднімався туди-сюди. Чемпіон був босий і, крім памперса, нічого на собі не мав. Довгі огидні подряпини вкривали його руки й ноги. Я приголомшено дивився на нього. Коркорани нерозважливі, однак це було занадто. «Монстри, — подумав я, — імбецили, вони просто пішли та покинули його тут самого».

Дитина хникала, її ніжки посиніли від холоду. У маленькій пухкенькій ручці, схожій на морську зірку, малюк затискав пластмасовий літак, який йому дістався з Happy Meal. Я нахилився перевірити, чи все гаразд із дитиною, аж раптом почув біля себе недоречне демонстративне покашлювання.

Наступні події пронеслися за мить. Я озирнувся й лише на секунду встиг побачити силует, що танув позаду, однак цей образ відкинув мене назад, і я падав-падав-падав, аж доки не врізався у власне ліжко, яке виринуло з темряви, аби взяти мене в обійми. Цей удар змусив мене прокинутись. Не перестаючи тремтіти, я потягся до вимикача.

Стіл, двері, стілець. Я знову відкинувся на ліжко. І хоча я зміг побачити лише ковтуни та спотворені чоловічі риси, які б не хотілося згадувати навіть при ввімкненому світлі, я чудово знав, кого мені довелось зустріти, і вві сні він також знав, що я знаю.

Після всього пережитого за останні декілька тижнів не дивно, що нам захотілося перепочити одне від одного. Перші дні ми трималися відсторонено, якщо, звісно, не враховувати занять та обідньої перерви. Тепер, коли Бан мертвий і похований, більше не було причин залишатись на ногах аж до четвертої-п’ятої ранку. Та й теми для розмов вичерпались.

Я почувався навдивовижу вільним. Ходив на прогулянки, наодинці переглядав фільми. У вечір п’ятниці пішов на гулянку за студмістечком, де, стоячи на задньому дворі одного з викладачів та повільно цмулячи пиво, почув, як дівчина шепоче своїй подрузі: «Він такий засмучений, так?» На небі яскраво сяяли тисячі сузір’їв, і звідусіль лунало тріщання цвіркунів. Такі дівчата мені до смаку: вродливі, ясноокі, життєрадісні. Вона зав’язала зі мною розмову. Я подумав, що міг би піти з нею до себе, однак флірту, легкого та невимушеного, цілком вистачило: усе виглядало в стилі трагічних кіноперсонажів — у серці контуженого ветерана або ж молодого задумливого вдівця прокидається почуття до чарівної незнайомки, однак вона через свою невинність не здатна розділити його біль, спричинений привидами темного минулого. Я насолоджувався спогляданням бутонів співчуття, що розпускались у її добрих очах, її милим бажанням урятувати мене від самого себе («Ох, люба, — думав я, — якби ж ти тільки знала, яку ношу береш на свої плечі, якби ж ти тільки знала!») та усвідомленням того, що якби я захотів відвести її до себе, то з легкістю міг би це зробити.

Однак я цього так і не зробив. Тому що, незважаючи на те, що там собі думають добросерді незнайомки, мені не потрібні були ні компанія, ні комфорт. Усе, чого мені хотілось, — залишитись наодинці. Після вечірки я пішов не до себе, а в кабінет доктора Роланда, адже знав, що там мене точно ніхто шукати не буде. Уночі та на вихідних там неймовірно тихо, і одразу після повернення з Коннектікуту я провів там чимало часу — читав, куняв на дивані, виконував роботу доктора Роланда та свою.

Тієї ночі в корпусі не було навіть прибиральників. Я зачинив за собою двері, ввімкнув лампу, що стояла на столі доктора Роланда, і кімната наповнилась теплим жовтим світлом. Я знайшов на тихенькому радіо бостонську станцію класичної музики та вмостився на дивані з підручником французької граматики. Пізніше, коли очі стали помалу заплющуватись, я взявся за детектив і заварив собі чашку чаю. Книги на полицях загадково відблискували в світлі лампи. І хоч я не робив нічого незаконного, мені здавалося, нібито я таємно прошмигнув сюди, веду секретне життя, і хоч яким приємним воно є, рано чи пізно це завдасть мені шкоди.

Стосунки між двійнятами все ще лишалися натягнутими. Навіть на обід вони прийшли з різницею в годину. Інтуїтивно я відчував, що провина лежить на Чарльзові, який став похмурим, неговірким та пив трохи більше за свою звичну норму останнього часу. Френсіс стверджував, що нічого про сварку не знає, однак мені здалось, ніби йому відомо більше, ніж він визнавав.

Із Генрі я не розмовляв ще від самого похорону. Навіть не бачив його: у Трапезній він не з’являвся, на дзвінки не відповідав. Під час суботнього обіду я запитав: