Донна Тартт - Таємна історія

великим пальцем, нахилився ще нижче, намагаючись не торкатися перекошених на маківці голови окулярів Банні. Одна нога смикнулася в самотньому спазмі, що поволі поступився місцем слабшому посмикуванню, а потім і взагалі стих. На годиннику Камілли була секундна стрілка. Ми бачили, як вони мовчки звірилися з часом. Вибравшись нагору за нею, він тоді обтрусив коліна, витер руки об штани та відповів на наше шумне шепотіння: «…мертвий, правда?..» — стриманим знеособленим кивком лікаря.

…Заклинаємо Тебе, Господи, ми оплакуємо відхід брата нашого Едмунда Ґрейдена Коркорана, Твого вірного раба, та усвідомлюємо, що нам теж доведеться піти за ним. Будь ласка, дай нам сил підготуватись до нашої останньої години та оборони нас від раптової та непередбачуваної смерті…

Він зовсім нічого не очікував. Навіть нічого не зрозумів. Не вистачило часу. Заточився на кручі, ніби на краю басейну: комічне йодлювання, вимахування руками в повітрі. А потім — кошмар падіння. Той, кому не спадало на думку існування Смерті у світі; той, хто не повірив у її існування, зустрівшись із нею віч-на-віч; той, хто ніколи не думав, що вона по нього прийде.

Залопотіли крилами ворони. У підліску повзали блискучі жуки. Клаптик неба застиг у сітці хмаринок та відбився в баюрі на землі. Агов! Буття і ніщо.

…Я воскресіння й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре[203]…

Чоловіки опустили домовину в могилу на довгих рипучих пасках. М’язи Генрі напружилися від її тяжкості. Він міцно зціпив зуби. На спині в нього проступили плями поту.

Я понишпорив у кишені куртки, аби переконатися, що знеболювальні на місці. Нас чекала довга дорога додому.

Паски піднялися нагору. Священик благословив могилу та окропив її святою водою. Брудно й темно. Пан Коркоран закрив обличчя долонями й монотонно схлипував. Шатро лопотіло на вітрі.

Перша лопата землі. Від звуку її падіння на віко труни мені стало зле, чорно й порожньо в душі. Пані Коркоран, тримаючись за Патріка однією рукою і тверезого Теда — другою, зробила крок уперед. Рукою в рукавичці кинула трояндовий букетик у могилу.

Повільно-повільно в наркотичному безмірному спокої Генрі нагнувся й собі взяв жменю землі. Він потримав її над ямою і тонкою цівочкою висипав крізь пальці. Потім, залізною хваткою тримаючи себе в руках, відступив та розсіяно провів рукою по грудях, вимазуючи в болото лацкани, краватку й накрохмалену непорочну білизну сорочки.

Я прикипів до нього поглядом. Так само — Джуліан, Френсіс, двійнята; в очах усіх читалися шок та жах. Здається, він не розумів, що зробив щось незвичне. Стояв собі непорушно, вітер куйовдив його чуприну, і тьмяне світло відбивалося на оправі окулярів.

Розділ 8

Мої спогади про те, що відбувалось у будинку Коркоранів після похорону, дуже туманні (можливо, через пригорщу знеболювальних, які я проковтнув одразу, сівши в машину). Однак навіть морфій не міг применшити жаху всього дійства. Благословенням стала присутність Джуліана: він, немов добрий янгол, кружляв у натовпі та знаходив хвилину перекинутися словом із кожним, ідеально вгадуючи, як і кого розрадити. Навіть більше: незважаючи на його взаємну нелюбов із Коркоранами, він ставився до них навдивовижу ґречно та дипломатично, так що навіть крижане серце пані Коркоран розтануло. Апофеозом же став той факт, що Джуліан виявився давнім приятелем Пола Вандерфеллера. Френсіс, який зачув цю новину, поклявся, що ніколи не забуде виразу обличчя пана Коркорана, коли Вандерфеллер, упізнавши Джуліана, підійшов до нього привітатись («по-європейськи», як пояснила потім пані Коркоран своєму сусідові), обійняв та поцілував у щоку.

Наймолодше покоління Коркоранів, яке було в незрозумілому захваті від ранкових сумних подій, тепер життєрадісно гасало по всьому будинку: дітлахи розкидали круасани, заливалися сміхом та ганялись один за одним із безглуздою подушкою-пердушкою. Кейтеринг виявився не з найкращих: забагато випивки та нестача їжі — справжній рецепт неминучих проблем. Тед із дружиною безперестанку гризлися. Брема Ґернсі знудило на білосніжний диван, а ейфорія Коркорана-старшого час від часу змінювалася безпробудним відчаєм.

Певно, втомившись від цього, пані Коркоран піднялася до спальні, однак через деякий час спустилася. Вираз її обличчя наводив жах. Тихенько вона доповіла чоловікові, що їх «обікрали», і це слово — повторене доброзичливим сусідом, який випадково його почув, — швидко розповсюдилося по кімнаті, спровокувавши хвилю небажаної допитливості. Коли це відбулося? Що зникло? Поліцію викликали? Люди облишили розмови та роєм обступили пані Коркоран. Вона майстерно уникала запитань, одягнувши мученицьку маску. Ні, казала вона, немає жодної потреби викликати поліцію: зникли речі дрібні, сентиментальні та нікому не потрібні, крім неї.

Клоук чкурнув за першої ж нагоди. І хоча ніхто не обговорював цієї ситуації, Генрі також вирішив зникнути. Майже одразу після похорону він спакував речі, сів в авто й поїхав, машинально попрощавшись із Коркоранами та ні слова не сказавши Джуліанові, який жадав із ним поговорити.

— Він виглядає розбитим. Йому варто сходити до лікаря, — поділився Джуліан своєю тривогою зі мною та Каміллою (хоча через далман[204] співрозмовник із мене був так собі).

— У нього був важкий тиждень, — пояснила Камілла.

— Ще б пак! Однак мені здається, що Генрі більш чуттєвий, ніж ми думали. Узагалі не уявляю, як він із цим упорається. Вони з Едмундом були набагато ближчими, ніж можна усвідомити, — він зітхнув. — Цікавий вірш він для похорону обрав, правда? Я б краще зачитав щось із «Федона»[205].

Близько другої години по обіді все почало згортатися. Ми б могли залишитись на вечерю, справді, могли б лишитися — якщо вірити п’яним запрошенням пана Коркорана (однак крижана посмішка дружини за його спиною натякала, що це зовсім не так) — так довго, скільки наша душа забажає. Розкладачки в підвалі все ще до наших послуг, і ми могли влитися в повсякдення Коркоранів, розділивши з ними печалі та радості: сімейні свята, посиденьки з дітьми, допомогу по домашньому господарству, роботу в команді (як підкреслив пан Коркоран). Це не було б солодке життя — він завжди ставився суворо до своїх хлопчиків, — однак ми могли б набратися незабутнього досвіду для гартування власного характеру, внутрішнього стрижня та високих моральних принципів, утвердженню яких, на його думку, наші батьки приділяли не надто багато уваги.

Ми поїхали лише о четвертій. Тепер якась кішка пробігла між Чарльзом і Каміллою. Вони через щось посварились — я бачив, як вони гиркались у дворі, — і весь шлях додому, хоча двійнята й сиділи пліч-о-пліч, погляди їхні були спрямовані чітко вперед, а руки