Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

 Павук навіть трохи виріс в очах афрокровійки, хоч вона і не бачила тих подій на власні очі.

- Тут я з тобою згоден, - так само неочікувано відповів мисливець. - Він довго морочив нам голови, навіть тобі Ітан, можливо навіть особливо тобі, ти ж знав його ще зі студентських років?

Ведмідь кивнув.

- Відходимо від теми народ. Я маю пару заклять на вигнання нечистого, спробую, мають подіяти.

- Добре, але як ми проникнемо в хмарочос? - спитала Марія, котра поки мовчала.

- Я хотів з цього почати, - мовив Стів. - Але розмова пішла не в те русло.

- Окрім звичайної варти нас ще можуть зустріти мої давні приятелі, колишні копи, котрих Орфейн під зав’язку накачав сталевими м’язами. Пам’ятаєш Парсонса і О’Брайена, Марія?

- Вони вижили? - здивувалась вампірка.

- Більш того, то саме вони мене захопили для ВЕСПЕР. Я сумніваюся що Орфейн чи той Самуїл так просто відпустили їх додому. То що, хтось має ідеї?

Хвилина мовчання як на поминках а тоді Марія непевно промовила:

- Напевно я маю, - усі очі одразу піднялись до неї. - Коли я вже такою бродила по Кровії то деякий час ховалась тут в каналізації, в цьому місті. Вона тут має вихід майже в кожну будівлю і думаю в вежу теж.

- Добре, спробуємо, а якщо ні, то зробимо той прохід самостійно, - вирішив арктантроп. - Лишається тільки третій демон, Кайла, Стів, маєте якусь інформацію?

Обоє похитали головами, тільки ліквідаторка як ніби винувато.

- Знаємо тільки те що бачили Марія і Франц. Що він має крила, літає і з нього сиплеться пір’я. Добре, вранці розвідаємо кана...

Раптом він помітив серед гостей закладу знайому фігуру. Довге буре волосся, така сама борода, сам в міру тучний, невже це він?

«Він» замовив собі пива і сів через декілька столів від компанії.

Ітан не міг стриматись, як він запнувся на пів слова так мовчки встав з-за столу і пішов до нього. Сів напроти, за його столик і навіть не знав з чого почати так просто і дивився на батька, мовчки.

А той на нього дивився і всміхався. Дістав з кишені якийсь пакетик, висипав його собі в кухоль, тоді підняв його ніби кажучи: «за твоє здоров’я» і зробив добрий ковток.

- Навіть нічого не скажеш мені?

- А сам? - одразу парував його арктантроп. - Бачу що життя до тебе не було лагідним, я правий? - а сам дивиться на зав’язаний правий рукав.

Саме було літо, перше літо з тих пір як у нього відняли руку і як не стало тої що її забрала.

В куртці чи в кофтині йому було спекотно а у футболці не зручно, зав’язав рукав і стало трохи легше, до того ж вже не соромився своєї вади.

- Так, - врешті решт відповів він. - Знаєш, як сильно я хотів вбити тебе?

- Певно мріяв про це, але не гоже вбивати когось навіть не знаючи його ім’я, тож спочатку давай познайомимся. Я - Вебер Сопортар, ведмідьлак.

- Ітан Мюллер, арктантроп. Навіщо цей фарс, коли знаєш когось то навпаки важче вбивати?

- Мюллер? Знайоме прізвище, чи ти може знав колись Еріха Мюллера? - Вебер проігнорував його.

- Він помер ще до мого народження, то був мій прадід.

- Шкода старого, він був непоганою людиною, хоч може і трохи надто відданою справі, за його душу, - ведьмідьлак відпив пива.

- Непогана, через його вчинки навіть не вберіглось прізвище, власні діти змінили його на Міллер, аби не асоціюватися з тим режимом за котрий воював Еріх.

- То чому ж ти носиш це прізвище? - запитав Вебер серйозно.

- Обставини змусили...

- Обставини, обставини, обставини, - повторював він імітуючи відлуння.

- Ти назвався арктантропом, мене це радує, успадкував і ведмедя і жагу до знань, то може поговоримо як вчений з вченим?

- Ти вчений?

- А ти хіба ні?

- Ні, я був мисливцем.

- А, це я пам’ятаю.

- Навіщо ти мене зробив собі подібним? - запитав однорукий прямо.

- Бо ти сам мене попросив, - просто відповів великий ведмідь. - Ти хотів жити, пам’ятаєш?

Ітан кивнув.

- Так, я хотів жити.

- Вже не хочеш?

- Вже і сам не знаю.

- Щось сталось, окрім того що ти втратив руку?

- Рука то найменша з моїх втрат, - мовив молодий ведмідь понуро.

Вебер перестав посміхатись, перегнувся через увесь стіл, поклав свою велетенську лапу Ітанові на плече.

- Співчуваю, малий, - жаль в його словах був щирим, то було видно.

Коли ж відняв руку і сів назад, то ковтнув ще зі свого келиха і тоді вже не так весело мовив:

- Знаєш, Ітане, теріантропія то прокляття, але вередливе і химерне як сама Луна. Як потрапить в тіло то не потерпить слабкого носія, згноїть, вб’є, а тоді вже і смерть не прийме, повстанеш вампіром. Та що там, навіть як зараз тебе чи мене вб’ють а тіло ще ціле буде то повстанемо вампірами, таке вже воно прокляття.