Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

Це він уже остаточно вирішив, а слова Мегістія тільки прискорили рішення вивести решту полку в Пелопоннес. І все-таки неприємно було чути віщування уславленого пророка. Тим більше, що ще славетніша пророчиця, піфія Дельфійського оракула, сказала йому перед початком цієї війни: або загине спартанський цар, або ж ворог зрівняє Спарту з землею.

«Віщування пророків не обов'язково справджуються. Я знаю чимало випадків, коли навіть дельфійська піфія помилялась», — після відходу Мегістія заспокоїв себе Леонід.

Та тільки-но слуги-ілоти принесли йому вечерю, як з ним захотів поговорити чоловік із вівчарською ґерлиґою в руках і в перекинутій через одне плече овечій шкурі.

— Мене звати Лікург, я син Гармодія з гірського села Кели на річці Сперхеї. Мене вирядили наші сільчани попередити тебе про те, що наш-таки сільчанин Епіальт, син вівчаря Еврідема, показав персам оту потаємну стежку, тож завтра перси вийдуть вам у тил.

Почувши слова фессалійського вівчаря, молодий спартанський цар від обурення мало не втратив дар божий говорити, аж по тривалому часі спитав:

— Коли перси можуть вийти нам у тил тією стежкою?

— До сходу сонця можуть устигнути, — відповів овечий пастух Лікург.

— Якщо так поспішатимуть, то поскручують собі в'язи! — вигукнув обурений чорною зрадою Леонід. — Ми теж трохи тямимось на ратних мудрощах...

Він завчасно довідався про ту потаємну стежку й послав її стерегти, про всяк випадок, тисячний полк фокійців, яких перси ніяк не могли обминути й вийти на Фермопільський прохід. Ті тисяча фокійців ой як придалися б завтра, бо поріділими рядами було майже неможливо й далі втримувати Фермопіли в своїх руках, але незабезпечений тил міг призвести до поразки ще позавчора.

«Коли ж надійде довгосподівана підмога?» — вже мало не з розпачем подумав Леонід.

Чи пощастить фокійцям стримати персів на потаємній стежині бодай до завтрашнього вечора? Й чи надійде на той час підмога від учасників уже завершених Олімпійських змагань?

Де межа людській байдужості і яка найстрашніша кара на цьому й на тому світі може бути достатньою для спокутування зради рідної землі?

Кожна кара здавалась Леонідові занадто м'якою.

Про донесення фессалійського вівчаря Лікурга незабаром довідався ввесь поріділий еллінський стан, але цар Леонід швидко заспокоїв натомлених оборонців гірського проходу, що його ворог намагався захопити в кровопролитних дводенних боях.

— Зараз треба трохи перепочити, — сказав він, — а за годину до світанку ми відступимо трохи назад і допоможемо фокійцям, якщо на них справді напали перси.

Леонід не дуже вірив у можливість такого нападу, бо на випадок небезпеки фокійці мусили прислати сюди гінця. Можливо, й знайшовся підлий зрадник, але тисячний полк міг утримати вузеньку козячу стежину в горах проти десятикрат більшого супротивника.

Спартанський цар не припускав можливості подвійної зради, на яку багатьох еллінів штовхнув тваринний жах за власне нікчемне життя. Але тієї самої ночі йому стало відомо й про таку зраду...

З тієї тисячі фокійців, які самі викликалися стерегти таємну гірську стежку, лише двоє звернули в бік Фермопіл, щоб повідомити Леоніда про ту подвійну зраду.

— Перси вже спустилися з перевалу й чекають ранку, щоб ударити на вас із тилу, — сказали вони.

Всі надії врятувати рештки союзницького полку розвіялись.

Скликавши на останню нараду воєвод із Корінфа, Кліунта й Мікен, із Беотії й Фів, з Орхомена, Аркадії та інших міст, Леонід Спартанський думав про те, що іноді й оракули справджуються.

— Попереду, в долині, перси; про цих ми всі знаємо. Позаду, в проході за нами, також перси; про них ми щойно довідалися від оцих двох юнаків зі священного міста Дельф. Що ви пропонуєте? — спитав цар Спарти в еллінських воєвод.

Стратеги союзних міст були схвильовані й збентежені, майже всі наполягали якомога швидше покинути ці Фермопіли й пробиватися до рідних міст. Дехто заперечував: позаду тепер також перське військо.

— Вони не сподіватимуться нас уночі. Ми вдаримо несподівано, якщо допоможуть Афіна й Зевс, багатьом пощастить урятуватися!.. А тут загинемо всі...

Леонід уже все вирішив для себе й не слухав сперечання стратегів, які втратили чи не всіх воїв, а мріяли врятувати бодай власні життя, навряд чи кому тепер потрібні. Піфія Дельфійського оракула сказала, що загине або Спарта, або спартанський цар.

Тепер він думав про Спарту й рідну Лаконію, клаптик найдорожчої в світі землі, що зветься врочистим і святим словом «батьківщина».

Леонід ніколи й не мріяв стати спартанським царем.

Царів за давнім законом у Спарті завжди було два — по одному від роду Гераклідів і роду Персеїдів. Після вигнання Демарата царем від Персеїдів став Левтіхід, а Леонідові ніколи й на думку не спадало, що корона Гераклідів дістанеться колись йому, бо царем від їхнього роду був найстарший брат Клеомен, чоловік ще не старий і при доброму здоров'ї. А за Клеоменом був ще брат Доріей. Однак нагла смерть забрала спершу Доріея, а невдовзі й Клеомена. Так надійшла черга Леоніда, бо Клеомброт був наймолодшим серед усіх чотирьох, Клеомен не лишив по собі сина-спадкоємця, він мав єдину доньку — Горго, яка стала дружиною Леоніда, — закон таке дозволяв.

Леонід зійшов на престол другого року 72-ї Олімпіади, коли йому минав двадцять другий рік, тепер же Леонідові пішов тридцять третій.

Йому було сумно й навіть бридко слухати перелякані міркування стратегів; покинувши їх у своєму шатрі, він пішов до