Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

що місцеве відділення адміністрації ООН має тут, у Зальцбурзі, свій табір, де можна без проблем переночувати. Їм навіть дали адресу цього табору.

— Може, ми не поїдемо туди відразу, а ще погуляємо містом? — запропонувала Софія. — Ми ж уже знаємо, де можна переночувати і коли та звідки завтра вирушає автобус. Тепер можна трохи й відпочити.

— Знаючи австрійців, я би спершу переконався, що то все — правда, — сказав Вільгельм.

Вони поїхали пересвідчуватись і виявили, що адреса місця від’їзду автобуса, яку їм дали, була помилковою, тож довелося ще двічі проїхати трамваєм у протилежні кінці міста, аж поки вони знайшли те, що шукали. До табору дістались аж надвечір і побачили перед собою ціле містечко чистих і теплих бараків, у яких жило порівняно мало людей. Це спершу їх утішило, та потому насторожило. І не даремно. Їм назустріч вийшов офіцер, котрий повідомив, що місць для ночівлі в таборі немає.

— Гаразд, тоді ми заночуємо під табором, — сказав Вільгельм і рішуче скинув на землю наплічник.

Офіцер на це лише мило усміхнувся:

— Але навіщо ж ночувати в таких незручних умовах? Прошу вас, ідіть до готелю «Європа», де ще є місця для біженців, і вам нададуть значно комфортніші умови, ніж тут.

— А де цей готель? — запитала Софія.

— Ви збираєтеся їхати автобусом до Мюнхена? — відповів питанням на питання офіцер.

Отримавши ствердну відповідь, продовжив:

— Тоді це якраз поряд із тим місцем, звідки вирушає автобус, — тож уранці вам теж буде зручно.

— А трамваї ще їздять? — запитав Вільгельм.

— Так, іще цілу годину, — збрехав офіцер.

Вони прийшли на зупинку і довідалися, що останній трамвай щойно поїхав. Але люди й далі чекали, бо іноді після останнього приїздив іще один, який їхав у парк. Так і сталося. Після години очікування трамвай таки приїхав, і вони дісталися до готелю «Європа». Він і справді був неподалік від площі, звідки щоранку о сьомій вирушав автобус на Мюнхен. Сам готель, колись явно дорогий і зручний, був зруйнований і переповнений. Біля входу кілька українських жінок із дітьми намагались умовити офіцера пустити їх на ніч, стверджуючи, що точно знають про наявність іще тридцяти вільних ліжок. Але офіцер залишився незворушним і вигнав їх на мороз разом із дітьми.

— Як вам не соромно, — дорікнула офіцерові Софія. — Чим ви після цього ліпші за німців із їхніми концтаборами?

— Ви думаєте, мені приємно це робити? — сліпуче усміхнувся американський солдат до Софії,◦— я людина військова і мушу виконувати наказ.

Вільгельм і Софія мовчки відійшли в темряву, вирішивши переночувати серед руїн будинків неподалік. Вільгельм не відразу витягнув із кишені ліхтарика, бо знав, що це — надто цінна річ і що, побачивши ліхтарик, за ними відразу підуть інші, а можуть виявитися й охочі відібрати. А з ліхтариком шанси травмуватися серед руїн значно зменшувалися.

Будинок, придатний для ночівлі, вони знайшли на сусідній вулиці. Там при світлі свічки сидів і грав на скрипці хлопець, — як з’ясувалося згодом, український студент із Мюнхена. Вони прилаштувалися поряд, поділилися з музикою хлібом і смальцем, а вранці разом вирушили автобусом до Мюнхена.

Автобус виявився стародавньою конструкцією з дерев’яними лавками. Колись ним перевозили військових. Окрім водія, в автобусі їхав іще механік, бо мотор часто виходив із ладу і його доводилося ремонтувати. Механік тримав на колінах старанно складений брезент і, щойно чув знайомий скрегіт мотору, мовчки підводився й виходив із автобуса, щоби після того, як мотор зупиниться, ретельно повідкручувати з кожним разом дедалі більше деталей і розкласти їх на брезенті, а тоді знову попригвинчувати на місце. І так кожні дві-три години.

Серед подорожніх лише кілька виглядали як справжні репатріанти до Німеччини, а решта явно отримали дозволи в такий самий спосіб, як і Вільгельм зі Софією. Була одна італійська родина. Її члени через рівні проміжки часу пили з термоса каву, запах якої нагадував якщо не справжнє еспресо, то принаймні щось дуже схоже. Софія впізнала кількох українців, а найбільш мовчазні супутники згодом виявилися прибалтами.

Майже відразу автобус виїхав на чудовий автобан, що вів до самого Мюнхена. Цей автобан, що його побудував Гітлер іще в середині тридцятих, тепер був геть порожній.

Через кілька годин автобус зупинили прикордонники. На узбіччі дороги стояла будка, в якій дрімали кілька солдатів в американських формах. Солдати тулилися довкола невеличкої грубки. До автобуса зайшли двоє в польовій формі, манерою поведінки дуже схожі на колишніх есесівців. Один із них звернувся до подорожніх із довгою промовою про те, що як репатріанти вони повинні залишити у країні всі друковані документи, навіть особисті нотатки, гроші, будь-що цінне. Спершу в автобусі залягла тиша, потому люди почали перемовлятися. Вільгельм озирнувся на українців, котрі сиділи позаду: вони рішуче стиснули кулаки, проте ще не наважувалися чинити відвертий опір. Тим часом пасажири на передніх сидіннях уже віддавали солдатам якісь листи, зошити, гроші…

— Чи можу я порозмовляти з паном віч-на-віч? — запитав Вільгельм і, не чекаючи, поки солдати отямляться, вивів одного з них назовні.

— Мені здається, я вже бачив вас раніше, — Вільгельм уважно вдивлявся в очі солдата.

Той вкрився червоними плямами, його очі злякано забігали.

Вільгельм знав, що цей прийом завжди спрацьовує. Серед одягнутих в американську військову форму на той момент