Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

було чимало колишніх есесівців, і найбільшим їхнім страхом було те, що хтось колись їх упізнає. Найменший натяк на це викликав у них паніку. Тут варто було діяти швидко та рішуче.

— Я пропоную вам двадцять доларів, і ви даєте нам спокійно проїхати й ні в кого нічого не забираєте, згода?

— Добре, — відповів солдат, тремтячими пальцями сховав гроші, й уже через кілька хвилин він разом із напарником мовчки вийшов з автобуса, залишивши на сходинках усе попередньо конфісковане.

Близько полудня автобус нарешті зупинився поблизу руїн колишнього залізничного вокзалу. Стару будівлю з червоної цегли, пофарбовану в поперечні смуги, можна було впізнати лише за вцілілими фрагментами. Помешкання, куди Вільгельм і Софія мали зголоситись у Мюнхені, було неподалік від вокзалу.

— Отут війну помітно відразу, — зазначила Софія, озираючись на довколишні руїни.

Сліди вибухів було видно практично всюди: обдерті стіни, вибиті двері, забиті дошками чи картоном діри вікон. Номери будинків було написано крейдою на вцілілих руїнах стін чи на дверях зачинених крамниць. На всьому — товстий шар сірої пилюки.

У будинку, куди вони зайшли, також усе вкривала пилюка, на сходах було темно, зі стін із шурхотом обсипалася штукатурка, а всередині панувала така тиша, що здавалося, ніби у будинку нікого немає. Та щойно Вільгельм і Софія підійшли до дверей на другому поверсі, на яких крейдою було написано потрібний їм номер помешкання, і постукали у двері, як їм відразу відчинили.

Микола Лебідь мешкав у типовому емігрантському притулку, де кожна кімната належала іншій родині. З коридору вели двері до цих доволі просторих кімнат. Вільгельм і Софія зайшли в той момент, коли за столом пили чай молода жінка та ще двоє хлопців. На ліжку товклася маленька, приблизно дворічна, дівчинка зі золотистими льочками, котра не сходила на долівку, бо не мала взуття. На іншому ліжку навзнак спав блідий чоловік.

— Напевно, це і є Лебідь, — прошепотіла Софія до Вільгельма.

— Розбудити його? — запитала після привітання жінка за столом.

— Ні, ні, не потрібно, — махнула рукою Софія. — Ми зачекаємо.

— Сідайте до столу, — запросила жінка.

Усі мешканці кімнати опинилися восени 1938-го на Закарпатті й відтоді постійно були в дорозі: Прага, Відень, Братислава, Львів, Київ і знову Братислава, Відень. Побували й у німецьких в’язницях і концтаборах. Вони повідомили те, що Вільгельм і Софія вже знали: про тимчасові ускладнення на італійському та баварському кордонах, які раптово закрили. На вішаку висіли три шкіряні плащі, підбиті хутром, під ними стояли шкіряні наплічники та черевики. Здавалося, то були всі пожитки мешканців кімнати.

Через кілька хвилин прокинувся Микола Лебідь і відразу ж упізнав Вільгельма.

— Вітаю, архікнязю! Ви сьогодні без своєї знаменитої вишиванки?

За столом запала незручна мовчанка: всі розгубилися, не знаючи, як поводитись у присутності такої високої особи, чиї зовнішність і манери нічим не відрізнялися від вигляду сотень волоцюг, котрі пересувалися повоєнними територіями, шукаючи прихистку та їжі.

— Так, сьогодні без вишиванки. Не маєте бажання прогулятися? — перервав незручну паузу Вільгельм.

— Із задоволенням, — погодився Лебідь.

— Пригадую вашу полум’яну промову, — усміхнувся Лебідь, коли вони втрьох вийшли з дому, — коли ми бачилися востаннє. Ви казали, якою дурницею є вважати, що найважливіший зв’язок між людьми встановлює спільна мова, вивчена в дитинстві з першої абетки. Бо насправді ця мова вчить радше бюрократичної букви закону, брехливих історичних візій і несправедливости, яку виправдовують цими законами історії. Мені тоді дуже заімпонувало це ваше твердження, що національність, яка дається нам при народженні, не повинна бути вироком чи виправданням для жорстокости щодо інших. Ви правильно сказали, що національність, як і релігія та інші чинники самоідентифікації, повинна бути результатом свідомого дорослого вибору, а не сліпою випадковістю народження. Тоді це дозволить зменшити насильство на землі. Якби більше людей вважало так, як ви, то, можливо, вдалося б уникнути принаймні частини воєн.

— Я і далі вважаю, що се намагання визначати національність як дану від народження єдність мови і території є архаїчним та приреченим на вимирання. Ще більшим абсурдом є вважати, що сих речей не можна змінити. Наскільки продуктивніше є вибрати собі самому ідентичність, із якою почуваєш найбільшу спорідненість, аніж бути змушеним змиритися з чимось даним випадковістю народження. Я народився австрійським архікнязем, котрого виховували стати поляком, але я вибрав собі українську ідентичність і маю набагато більше цікавости і спільних тем для обговорення з вами, ніж із більшістю своїх родичів, котрі вже багато років як зреклися мене лише за те, що я дозволив собі бути іншим.

— Я чув, що ви й далі активно співпрацюєте з українським підпіллям, — сказав Лебідь.

— Так, і уважно стежу за видавничим рухом, — відповів Вільгельм. — Мене просто захоплює подвижництво української інтеліґенції. Ви бачили каталог львівського Українського видавництва? Вони лише за сорок другий і сорок третій роки спромоглися видати кількасот томів творів найвагоміших сучасних українських письменників, і галицьких, і наддніпрянських. Жоден інший народ не спромігся на се в умовах війни, нелегального партизанського статусу і повного занепаду всіх видавничих інституцій!

— Це правда. Зроблено чимало. В Інсбруку вже теж є українська книгарня. Бачили? Ось, хотів вам подарувати дві книги Миколи Зерова: збірку віршів «Камена» й есеї,◦— Микола Лебідь витягнув із наплічника книги.

— Се дуже щедрий подарунок. Вдячний вам неймовірно. А як же ви без сих книг? — розчулився Вільгельм.