Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

будинок наганяв на нього тугу — він був занадто величезний для нього одного, занадто порожній і здавався якимось гучним, холодним, немов величезна домовина.

— Ні, я не хочу їсти. Посидь зі мною, Кшисю. Будь ласка, — попросив підліток.

Кшися боязко присіла в сусіднє крісло і з жалем дивилася на свого юного пана.

— Кшисю, а кого ви бачили на березі ставка тим вечором? — несподівано запитав Михайлик.

— Ні, пане! Не питай мене про те! Христом Богом прошу тебе! Не питай! Я як пригадаю все, то і спати не можу! Мені так страшно! — заголосила Кшися.

— Припини! — твердо наказав Михайлик і вирішив спробувати діяти інакше. — Я не вірю в те, що ви бачили покійну Орисю. Цього не може бути! Це ви вигадали із сорому, бо побачили грабіжника, але злякалися і втекли, кинувши батька в біді.

— Гріх тобі так казати, пане! — відразу обурилася Кшися. — Ми дійсно її бачили! Це правда! Ми йшли в саду й побачили, що покійний пан стоїть на протилежному березі і з кимось говорить. Ми підійшли ближче, і тут він почав кричати. А потім ми закричали, і вона повернулася до нас! Вона мала таке біле обличчя, наче сніг! А сама вся чорна! Господи, моя покійна панночка була такою доброю, такою лагідною, тому уявити собі не можу, що вона могла стати злим упирем!

Кшися замовкла, схлипуючи. Михайлик вислухав усю цю маячню і спохмурнів.

— Але, — знову заговорила Кшися, — ми з Андрієм почули ще одне — покійний пан просив покійну панночку його не вбивати, тому що він теж не хотів її вбивати.

— Що? — здивувався Михайлик.

— Ну, він просив її: «Не вбивай мене! Я кохав тебе й не хотів тебе вбивати!» Так, здається, він сказав, — промовила челядинка.

Михайлик замислився. Ці слова були більш ніж дивні. «Що значить «Я не хотів тебе вбивати»? — думав він. — Отже, батько вбив Орисю? Господи! Але за що? Та що за маячня! Він ніколи не заподіяв би їй шкоди, бо кохав понад життя!»

— Щось я нічого не розумію, Кшисю, — промовив підліток. — Батько ніколи не заподіяв би Орисі зла.

— Так, ніколи він би її не скривдив! Але вона чекала дитину... — промовила Кшися й одразу осіклася, затиснувши долонею рот.

— Що? — очі Михайлика стали величезними з подиву. — Що ти сказала?

— Ох! Проклятий мій язик! — запхикала Кшися, а потім, зрозумівши, що вже пізно що-небудь приховувати, вирішила все розповісти: — Покійний пан Тимофій і панночка... вони... загалом... — служниця м’ялася, не знаючи, як правильно атестувати двох закоханих. — Загалом, потім, коли молодий пан поїхав, з’ясувалося, що панна чекає від нього дитину. Тому покійний пан Матвій так поспішав із нею одружитися, адже треба було прикрити цю ганьбу, тому що панночка й пан Тимофій не були одруженими.

— Та яка в дідька ганьба?! — уперше в житті вилаявся Михайлик. — Орися з дядьком так сильно кохали одне одного, що ганьба їх засуджувати за це!

Він підвівся й нервово заходив по залі, перебираючи в думках усе, що почув від челядинки. «Бідолашна Орися! Так ось чому вона так легко погодилася одружитися з батьком! Але тоді чому вона, знаючи, що при надії, наклала на себе руки? Вона нізащо на це не пішла б! Ні, ні! Отже, її дійсно вбили! Боже, невже це все — правда, і батько її вбив? Але за що?»

Тут пролунав шум, перервавши його думки, і в кімнату просто ввалився розбурханий челядник.

— Пане! Там пан Юрій повернувся! — випалив він.

Михайлик подивився на Кшисю, і обоє кинулися геть із головної зали. З братом Михайлик зустрівся в сінях. Юрій, убраний з усім козацьким шиком, у дорогій шубі, радісно усміхався молодшому братові. Він устиг відпустити довгі вуса й тепер вистригав собі чуба. У Михайлика виступили сльози на очах, і він кинувся братові на шию.

— Господи! Братику! — у підлітка навіть дух перехопило. — Ти живий! Яке щастя!

— А чому я маю бути мертвий? — здивувався Юрко. — Я живий, здоровий і вирішив трохи пожити вдома. А де батько?

— Батько... він... він помер десять днів тому.

Юрій витріщив очі. Він здивовано дивився то на брата, то на челядь і не міг повірити в почуте.

— Але як? — нарешті запитав він.

— Кшисю, подавай вечерю. І накажи витопити лазню. Брат із дороги, йому треба погрітися та помитися, — насамперед розпорядився Михайлик, а потім звернувся до брата: — Ходімо, Юрку, я маю тобі багато розповісти.

Юрій із сумним обличчям пішов слідом за братом. Він мовчки слухав розповідь Михайлика про все, що сталося за час його відсутності — про хворобу Орисі, про її самогубство, про смерть Семена, про загадкову загибель батька. Трохи подумавши, Михайлик розповів братові і про те, що дізнався щойно від Кшисі.

— Господи! — промовив Юрій, коли Михайлик закінчив свою сумну розповідь. — Я в єдину мить позбувся більшої частини своєї родини!

— Це ще не все, Юрку, — сказав Михайлик. — Я не можу знайти ані паперів на маєток, ані грошей. Я не знаю, що мені робити далі.

— Хіба покійний батько не говорив тобі, де вони заховані? — здивувався Юрій.

— Я перерив усі його речі, обшукав увесь будинок, але нічого не знайшов, — відповів хлопець.

Юрій мовчав. Він міркував над тим, що почув. Життя для нього враз перемінилося. Увесь цей час він провів із Максимом Кривоносенком. Із ним Юрію легше було пережити смерть дядька, а через образу на батька він не писав додому. Однак потім смерть полковника Кривоноса й горе Максима змусили його замислитися над тим, що треба прощати.