Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Та й затужив Юрко за братами й батьком. Тому, поживши трохи з Кривоносенком, він вирішив повернутися до сім’ї. Хлопець із такою радістю й надією їхав додому, і ось тепер зіткнувся з подвійним горем — смертю батька та брата. Попри те, що батько часом бував із ним надто суворим та грубим, Юрко любив його. Любив він і покійного брата. Смерть матері подіяла на Юрія інакше, ніж на покійного Семена, — він оцінив, яка дорога йому його родина. Орисю він бачив лише раз, і для нього вона була сторонньою людиною, але така її смерть вразила Юрія. Він згадав розмову з покійним дядьком у Львові і тепер сповна усвідомив, що означає кохати всім серцем. А ця дівчина саме так кохала його покійного дядька, що не захотіла без нього жити.

У печалі Юрій пішов до лазні, де довго сидів один. Козаки, які приїхали з ним, уже знали про його горе, тому швидко помилися та пішли, надавши йому можливість горювати на самоті. Те, що розповів йому брат про загадкову смерть батька, про його останні слова, вразило Юрія не менше за саму звістку про смерть батька і брата. Поміркувавши, він засумнівався, що батько міг убити цю дівчину. «Батько був закоханий у наречену рідного брата. Господи! У голові таке не вкладається! І не віриться в це. Але Михайлик не брехатиме. Адже він сам був цьому свідком! І ніколи батько не підняв би руку на жінку! Ні, ні! Ніколи не повірю в те, що він міг убити цю нещасну! Так, батько був жорстоким і владним, але ніколи не погрішив би проти своєї честі, убивши слабку жінку. Та ще й вагітну! Ох, нещасні мій дядько й ця дівчина! Яким коротким було їхнє щастя!» — думав Юрій, сидячи на банній полиці та обхопивши руками коліна. Потім Юрій побрів у будинок, де в мовчанні вечеряв із братом за столом — їм нічого було сказати один одному. Тому зразу після вечері обидва розійшлися у свої опочивальні.

Уранці Юрій задумливо бродив берегом ставка. Він усю ніч не спав — не давало спокою те, що брат розповів йому про смерть батька. Юрій ще раз розпитав і Кшисю, яка гірко розридалася від цих спогадів, і Андрія, але той нічого нового йому не розповів, крім того, що раніше сказала Кшися. Хлопець обійшов увесь ставок і тепер задумливо дивився на його замерзлу, засніжену поверхню — йому не вірилося, що примара могла з’явитися просто із цього замерзлого льоду. Та й чи була це примара? Юрій згадав, як часто Одарка розповідала їм казки, переказувала легенди, і як він маленьким відчайдушно боявся темряви, страшився того, що з неї вийдуть персонажі з почутих казок. А тепер він виріс і давно перестав боятися русалок, упирів та лісовиків. Юрій питав думки брата, але Михайлик теж не вірив в упиря, а чутки, які розповіли йому челядники, здалися надзвичайно дурними. Ще трохи поблукавши, засмучений хлопець покинув ставок.

Наступні дні ця таємниця не давала Юрію спокою. Він ходив навіть до отця Сергія, але батюшка, зітхнувши, відповів на його запитання так: «Якщо є Бог, отже, є й диявол та всі нечисті творіння його! Мені дуже шкода, що панна Орися потрапила в сіті диявола — скоїла смертний гріх і тому віддала свою безсмертну душу на вічне служіння йому. Молися, сину мій, аби тебе минула ця страшна чаша!» Від священика Юрій пішов розлюченим — він очікував слушних порад, а не маячні. Дорогою від будинку священика він несподівано подумав: «А чи не піти мені ввечері на берег ставка, як ходив батько? Дійсно! Батько завжди ходив туди в сутінках. Може, тоді я хоч щось дізнаюся».

Коли про його рішення довідалася Кшися, то вона впала перед Юрієм на коліна, заклинаючи не ходити на ставок.

— Пощади нас, холопів твоїх, пане! Ти щойно повернувся до нас, а вже знову хочеш кинути, загинувши в пазурах упиря! Христом Богом молю тебе — не ходи туди! Там тебе загибель чекає!

— Кшисю, не будь дурепою! — строго відповів Юрій і пішов на ставок.

Михайлик ув’язався з ним, але Юрій велів йому чекати вдома. А коли брат не послухався, то він наказав своїм козакам скрутити підлітка, відвести в дім і не випускати. Він до ночі блукав берегом ставка, але так нікого й не зустрів. Змерзнувши, він із досадою повернувся додому до великої радості Кшисі та інших челядників. Юрій ще два вечори поспіль бродив по саду та біля ставка, але так нічого й нікого не зустрів та покинув це безглузде заняття.

Утім, ця таємниця позбавила його сну та спокою. Юрко пригадав, що челядники говорили, ніби ця трагедія сталася біля лісу. Не гаючись, він пішов до цього місця. Окинувши поглядом берег, голі кущі і стовбури дерев, хлопець не побачив нічого підозрілого. Але якраз у цьому місці починалася лісова стежка. Юрій задумався, зіставив появу примари і стежку, а потім пішов цією стежиною.

Зимовий ліс виблискував під променями сонця, але був тихий та порожній і зовсім не викликав страху. Юрій згадав, як у дитинстві грав тут із покійними дядьком і братом, із селянськими дітьми. Тоді, у дитинстві, не було різниці, хто пан, а хто хлоп, — усі вони були дітьми й весело та безтурботно носилися між деревами, ласували суницею та малиною. Він зупинився під старою, розлогою липою. Під нею вони ще підлітками короткими літніми ночами часто пекли ріпу в золі. Юрій притулився до дерева й заплющив очі, згадуючи щасливі миті дитинства та юності, проведені з дядьком і братом. А тепер не було на світі ані Тимофія, ані Семена...

Його думки перервав скрип снігу під чиїмись кроками. Юрій насторожився, але потім заспокоївся — мабуть, хтось із селян збирає хмиз. Однак треба бути обережним — часи, як і раніше, залишалися небезпечними. Він обережно виглянув із-за товстого стовбура й завмер зі страху — лісовою стежинкою ішла темна невисока постать, дуже схожа на ту, яку описувала челядь. Юрій малодушно знову сховався за стовбур липи. «Господи, невже це правда?! Отця погубила упириця! Та що я несу? Я зовсім збожеволів, чи що? Та який упир у світлі дня? Та який під три чорти упир взагалі?» — подумав