Такехіко Фукунага - Острів Смерті

цигарку й закурив. „Яка гидка! — подумав він — Той чолов'яга сказав, що йому не вдалося загинути в складі штурмового загону спеціального призначення. А тому й життя в нього не склалося. Якби він не здригнувся тоді перед обличчям смерті, то, можливо, й тепер не спасував би перед життям. „Щоб жити, потрібна мужність”,— сказав я йому наостанок. Сказав гордо. Та чи вистачить її мені? Якщо любов — складова частина життя, а вибір — її необхідна передумова, то виходить, що я не любив і не жив. Я не спромігся зробити вибору, а значить, не був щирий з дівчатами. Я виявив би мужність, якби зізнався одній у коханні, пожертвувавши іншою. Але я не зробив цього. Я кохав Мотоко. Я кохав Аяко. Я вважав, що кохаю їх однаково. А це все одно, що сказати: я нікого з них не любив. Я втратив щось найважливіше, так само, як і той чоловік, якого життя підточило, хоча колись він був готовий навіть загинути. Я загруз у болоті повсякденності. А цього не повинно було статися. Я не мусив так жити. Навіщо ж я писав роман? Чого щодня по роботі засиджувався допізна за столиком? І, здається, тільки вчора ввечері я зумів викласти в блокноті свої найзаповітніші думки”.

Рука Канае нервово потяглася до товстого блокнота з написом „Work in progress”, що на дві третини був уже списаний. Він гортав сторінки й майже фізично відчував, як з роману постає сама дійсність. Перенесена на папір його, Канае, талановитим пером, вона мала навіть свій особливий запах, що ширився довкола. Враження було таке, ніби щось гниє. Йому причувалися тяжкі зітхання, плач його персонажів серед ночі. Канае знав про них усе. Як вони обливаються потом, мучаться від спраги, бачать сни, жадають смерті. Все це докладно описано в блокноті. Недовершений твір поволі дійде до свого кінця — замкнеться, як дві половинки одного й того ж кола. Та оскільки це не звичайна повість, то про розв'язку говорити не доводиться. Просто в його романі окремі сюжетні лінії, творячи різні частини дійсності, розкриваються незалежно й лише іноді нашаровуються одна на одну. Канае ніби зважував блокнот на долоні. Його твір має цілком відрізнятися від дотеперішніх романів. „До цього мене спонукало не просте літературне честолюбство. Мені хотілося збагнути навколишню дійсність. Пишучи роман, я був переконаний, що розумію і М., і А. А от у стосунках з реальними Мотоко Моегі та Аяко Аймі я виявив недолугість і черствість. Поки я марнував час на свою писанину, дівчата страждали і зважилися на фатальний крок, а одна з них уже на тому світі. Я вірив, що створення роману — справа всього мого життя, а дівчат кинув напризволяще. І що ж із цього вийшло? Врешті-решт мій роман нікому нічим не прислужився”.

Канае з досадою перегортав блокнот. За час їзди він перечитав більшу частину рукопису, залишилося переглянути зовсім небагато. Досі він був певен, що саме в написаному треба шукати ключа для розуміння дійсності. А от зараз упевненість покинула його. Реальні Мотоко Моегі та Аяко Аймі з невідомої йому причини наклали на себе руки а може, й померли. Що ж до М. та А. з його роману, то він, Канае, розпорядився з ними милосердніше: вони живі. Іншого він не допускав. Він міцно тримався тої думки, що навіть серед найтяжчих страждань вони шукатимуть дороги до життя, з усієї сили намагатимуться подолати зневіру й розчарування. Бо для нього роман означав не що інше, як підвладне його гарячому прагненню зміщення реальних фактів. А якщо ж дійсність поверталася до нього несподіваним боком, то це свідчило тільки про те, що його творча уява убога і що він не розуміє життя. „Як це я помилився? — запитував він себе.— Хай навіть я не стану письменником, але бути підлою людиною я не хочу. Не хочу мучитися докорами сумління”.

Канае набрався рішучості й розкрив блокнот. Бо нічого іншого йому не залишилося, навіть якщо шуканої відповіді в цьому не знайдеться. Одноманітне погойдування вагона наганяло дрімоту. Попереду була довга ніч.

ЗИМА КОХАННЯ

Обернувшись спиною до вікна, в яке світило бліде зимове сонце, А. сиділа біля холодного котацу й читала книжку. Власне, вона лише намагалася читати, але не могла, бо її думки витали деінде. Вікно відгороджувало її від холоду, а тому навіть кволе сонячне проміння перетворювало кімнату на теплицю. Після того, як К. відправлявся на роботу, вона не почувалася самотньою й невдоволеною. Навіть коли К. не було з нею, вона майже фізично відчувала його присутність. Бо як же інакше? Адже вона сама вимріяла собі таке життя й доклала зусиль, щоб воно настало.

Однак на її обличчі з неуважним поглядом очей не було й тіні усміху. „Щось змінилося”,— вирішила А. Що саме — цього вона не знала, але їй здалося, ніби в засклену теплицю крізь якусь щілину тягне холодом. Це тривожило душу. Не можна сказати, що К. не дорожить нею. Вона наперед готувалася до того, що його заробіток буде невеликий, тож про розкіш годі й думати. І навіть те, що він повертався додому щораз пізніше, не дивувало її. Прикрим було те, що в його ставленні до неї, його коханої, щось змінилося. Що то за зміна — вона не могла зрозуміти. Щось невловиме. Він ніби зачерствів, його посмішка здавалась їй грубуватішою, пожадливішою, ніж раніше. Коли щось йому не подобалось, у його очах з'являвся холодний блиск. За столом К. голосно чавкав, подані страви ніколи не хвалив і не гудив. Освіти йому бракувало, тому їхня розмова не виходила за рамки газетних новин, а втім і газета нечасто потрапляла йому в руки. Про свою роботу К. розповідав найзагальнішими словами. Та до таких дрібниць треба було звикати. І А. вирішила, що обов'язково звикне. Тільки от іноді її серце завмирало від чогось неприйнятного, не властивого іншим чоловікам (ще місяць тому все це її вабило), схожого на запах застояної калюжі, повної листя. А. відчувала: у ньому таїться щось зовсім їй не відоме.

А що — цього вона не могла відгадати, хоч як старалася. Охоплена невиразною тривогою, вона навіть не почула, як постукали в двері. Лише після несміливого повторного стуку. А. прислухалась і ще дужче занепокоїлася. Сюди, в їхнє щасливе гніздечко, не приходив ніхто: ні гості, ні торгові агенти.

— Хто там?

— Це я,— почулося з-за дверей.

Цікаво, хто це може бути? Начебто знайомий голос.

— А.—сан, це