Такехіко Фукунага - Острів Смерті

бо все одно їй не довелося опускатися на саме дно, вона не потрапляла ще за життя в пекло, і хоч почувалася самотньою, та все-таки не настільки, щоб вчинити злочин проти себе чи людей, словом, я б назвав ї ї життя щасливим. Тільки одне мене трохи турбує: чого вона живе разом з Момоко? З якого боку не дивись, а Момоко ї й не підходить, бо, здається, належить моєму світу. В самої ж Момоко нема нічого спільного з жінками, на яких я накидав оком, вона бачила пекло. І як це в о н а познайомилася з Момоко? З Момоко, що здатна довести до загибелі будь-кого.

— А що сталося з Момоко-сан?

— Яма-сан, ви переживаєте за неї? Позавчора ввечері ви те ж саме запитували.

— Може, кинула роботу?

— Якби кинула, хазяйка сказала б. А то ж не з'являється в барі понад тиждень. Може, трапився їй добрий чоловік?

— Ні, вона не така. Напевне, щось сталося.

— Яма-сан, ви ж її недавно проводжали додому, то, мабуть, більше про неї знаєте.

— Нічогісінько.

Момоко майже не розтуляла рота в таксі, навіть не виявляла вдячності, моя розмова її не запалила, а я ж не цілився на неї, чисто випадково напросився провести, та-вона, мабуть, не здогадалася, з ким має справу. Невже вона захворіла? А може, вчинила самогубство? Навряд. До речі, моя мати теж завжди повторювала: „Хочу вмерти. Хочу вмерти”, але такої жадоби до життя, як у неї, я не зустрічав. „Ніколи не здавайся”,— повчала мати. А хто був її супротивником? Чоловіки чи доля? Вона відчайдушно, боролася з чимось невидимим, тікала від нього, схопивши мене за руку, від села до села, від міста до міста, здавалось, боялася власної тіні, а коли її, знесилену, змарнілу, настигла смерть, вона, напевно, не раділа, напевно, хотіла ще жити.

— Яма-сан, ми вже зачиняємось.

— Що ви сказали, хазяєчко?

— Забагато випили? Мені незручно, але гості запропонували провести нас. Хуртовина розтулюється, то, може, й вам час додому?

— Авжеж. Та де ви найдете зараз таксі?

— Державна електричка, мабуть, ще ходить. Нам з Сакура-сан по дорозі.

— Гаразд. Значить, я один залишився? Тоді розрахуйтеся зі мною.

Слава богу, трохи зігрівся, тож не страшно, якось тепер переб'юся. А чого це я забрів у бар „Леда”? Я ж не закохався в Момоко, але чомусь одразу здогадався, що її немає.

— Візьміть здачу. Підемо разом до станції? Яма-сан, де ви живете?

Ти ба, що хоче взнати! Цікаво, який вигляд мала б хазяйка, якби я сказав, що й сам не знаю, де моя домівка? Який жах! Снігопад усе ще не вгамовується. Здається, ніби бачу сон, от чорт, я й не думав, що так нап'юся. Голова паморочиться, і якби я занурився в сніг, то зникло б усе — і життя, і смерть, ніхто б мене не обдурював, і я нікого.

НІЧ

Канае старанно протер рукою запітнілу шибку й спробував роздивитися, що діється надворі, але майже нічого не побачив. Тоді він ще трохи потер пальцями скло й розширив зубчасту проталину на вікні. Отвір став начебто глибшим, та все одно по той бік була чорна пітьма. Може, і в цій місцевості падає сніг або дощ зі снігом і липне з того боку шибки? Надворі ледь-ледь замріла безлюдна платформа. „А що ж тут дивного? — подумав він.— Адже цей вагон останній… ні, в Кіото причепили ще один… Звідси далеко до турнікету. Зрештою, хто ж серед ночі висідатиме в Хімедзі?” Правда, якби було світліше, то все-таки можна було б когось помітити. І хоч як Канае намагався виглянути надвір, припадаючи до вікна, та один необережний подих обертав шибку в непрозору стіну.

Якби він опустив раму й визирнув з вікна або дібрався до тамбура, то дізнався б, чи той п'яний чоловік зійшов безпечно, чи ні. А якби не полінився спуститися на перон, то було б ще краще. Але Канае й не збирався вставати з насидженого місця. Втома почала сковувати руки й ноги. Зрештою, Бог з ним, з цим п'яним! Поїзд зупинився, а значить, він, напевне, зійшов. Канае зиркнув на свій годинник Ще недавно, зайшовши одна за одну, стрілки вказували дванадцяту, а ось зараз довга вже трохи обігнала коротку Прибувши до Хімедзі об одинадцятій п'ятдесят вісім, поїзд мав вирушити через шість хвилин. Експрес „Кірісіма” рухався строго за графіком. Настала північ, отже, доба скінчилась. Скінчилося двадцять третє й почалося двадцять четверте. Скінчилася субота й почалася неділя. Час біжить. Біжить нестримно.

Канае взявся машинально накручувати годинник. Звичайно він робив це вже в постелі, після чого клав його біля подушки й розгортав книжку. Ще ні разу, навіть якщо повертався додому пізно або втомленим, Канае не засинав, не прочитавши бодай однієї сторінки. Підготовка до сну починалася з накручування годинника, і це означало, що день скінчився. Цій звичці Канае ніколи не зраджував. Та от сьогодні все складалося по-іншому. Накручування годинника не свідчило про кінець дня, а тим більше не було підготовкою до сну. Довжелезний день, протягом якого щось наче дозрівало, тужавіло, а потім гнило й розкладалося, був просто дорогою до вічної темряви, що зветься чужою смертю. Сьогодні час утратив свої виміри.

Зненацька лавка під Канае гойднулась, і поїзд рушив. Стрілки годинника показували чотири хвилини на першу. Цікаво, дзвінок дзеленчав? Канае поспішив витерти пальцями шибку. Крізь невеликий просвіт у вікні було видно, як мимо пропливає платформа. Позаду залишився залізничник з ліхтарем, безлюдний турнікет і кіоск зі спущеними віконницями. Звісно, того п'яного чоловіка Канае не побачив. Зрештою, на це й не було надії. Раптом за вікном стемніло, і на тлі глибокого отвору виринуло, мов привид, чоловіче обличчя. Цікаво, чиє? Та це ж його власне. Серед сонних пасажирів тільки в нього блищали очі. Однак поволі обличчя у вікні почало тьмяніти, й незабаром шибка запітніла. Канае обридло дивитися в темряву, і він опустив жалюзі та сіру брудну вінілову завісу. Словом, повністю відгородився від зовнішнього світу. „І чого це хвилює мене той п'яний чолов'яга? — міркував він.-У Хімедзі він, напевно, зійшов і пересів на поїзд, що йде в напрямі столиці, тож уранці вже буде вдома. Навряд чи п'яниця, що базікає про смерть, здатний укоротити собі віку. Мабуть, зі мною не все гаразд, якщо я сприйняв всерйоз таку маячню. Настане ранок, і той чоловік геть-начисто забуде про те, що напередодні зустрічався зі мною в поїзді. А от для мене такого ранку вже не буде”.

Канае вийняв