Такехіко Фукунага - Острів Смерті

здатна на благородну любов. Якщо Юкіе знала моє справжнє нутро і все одно заступалася за мене перед Савако, то це нічого не міняє, бо наслідок один: мабуть, сидять вони зараз із Савако біля теплого котацу і сміються з мене. А все-таки до кого ж наша вбога любов може перетворитись у справжню?.. Слава богу, нарешті дібрався!

— Яке щастя!

— Ласкаво просимо. Мабуть, навкруги біло-білісінько? І страшно?

— Ні, не страшно. Просто завірюха.

— Яма-сан, вам пощастило. Бо ми вже збиралися зачинятись.

— Я подумав, що „Леда” приймає гостей. Хотілося побачити вас, хазяєчко. До речі, Момоко-сан і сьогодні не вийшла на роботу?

— На жаль. Так погано, коли її нема.

Офіціантка Сакура із закопиленими губками — чистісінька лисиця, а на кого схожа хазяйка? В усякому разі, не на лебідку. Заради чого вчащають сюди чоловіки? Щоб теревені правити? Позавчора коло мене сидів один такий серйозний тип, пив мовчки і вбирав очима Момоко-сан — я тільки раз чи два зустрівся з ним поглядом.

— Ще одну порцію!

— Чого так спішите?

— Бо холодно, промерз до кісток.

— Треба бути диваком, щоб прийти в таку заметіль. Чи може, ви дізналися, що Момоко-сан десь запропастилась, і вже не могли всидіти дома?

— Якщо моя особа тебе обтяжує, то йди до іншого гостя, а я побуду сам.

— Не сердьтеся. У такий вечір і мені сумно. Хазяйці все одно, їй аби вторгувати, а мені кортить додому.

— Хтось чекає?

— Та ні. А вас, Яма-сан?

— І я сам-один. Бездомний. Випий і ти зі мною.

— Спасибі. А вам справді до вподоби Момоко-сан?

— А що таке? Так просто не скажеш: до вподоби чи ні. Вона мене цікавить: у ній є щось незвичайне. А ти мені теж подобаєшся. То що, підемо разом?

— Ви серйозно? Тихіше, он хазяйка дивиться.

Якби я справді залицявся до Сакури, то вона з охотою піддалася б, але в мене є чоловіча гордість — я не упадаю без розбору коло будь-кого. До н є ї я ставився щиро і, мабуть, вона не підозрювала мене в поганих намірах; того дня надвечір вона підвела очі до неба, де ще дотлівало сонячне світло, і сказала: „Сніг падає, правда ж?” — „Коли це ми з тобою говорили про сніг? — запитав я.— Ми домовлялися, що підемо милуватися сніжним краєвидом?” Вона сором'язливо всміхнулась і спитала: „То куди подамося?” Над нами літало щось схоже на пелюстки і, падаючи на людський натовп, зникало. „Може, пройдемося до парку над річкою Сумідагавою?” — запропонував я. Тоді мене ніщо не гризло, на душі було спокійно, хотілося перенести ї ї у відлюдну місцевість, близьку до того села, дивитися на н є ї у кружлянні сніжинок. Цікаво, чому? Мабуть, і таку зіпсовану до самих кісток людину, як я, інколи охоплюють щирі почуття. А може, в той час я любив у ній образ матері? Правда, вона нічим не була схожа на матір, скоріше щось ї ї ріднило з Аа-тян. „Мені хочеться назвати тебе Аа-тян»,— зізнався я. „Хай буде так,— погодилась в о н а і всміхнулася.— Мабуть, у нас були однакові імена” І тоді я почав розповідати ї й про один дуже давній випадок у своєму житті. Одного дня мене випровадили з долу надвір (власне, то не був дім, бо ми жили тоді з мамою келії великого храму), я навіть не пригадую чому: може, я чогось накоїв, а може, заважав дорослим. Мені вже набридло гратися самому, але ж заходити в келію я не смів (видно, про мене забули), а тому, голодний як пес, побрів вулицею до огорожі навколо оселі Аа-тян, де яскраво світилися вікна. Певно, Аа-тян тоді вечеряла, бо до мене доносився її веселий сміх і запах смачної їжі. Я пробрався до чорного ходу — сподівався, що Аа-тян вийде надвір, хоч і не знав, що було б далі, а просити в неї колобка рису я теж не мав наміру. Мене вважали розбишакою, а тому батьки Аа-тян без особливої радості дивилися на її ігри зі мною, отож мені не залишалося нічого, як тільки ходити навколо її дому й думати про зустріч з нею. В той час я любив її набагато сильніше, ніж матір. Я гукав як заворожений: „Аа-тян!” — і це розганяло мою журбу. „А що було далі?” — запитала в о н а. „А нічого. Аа-тян, звісно, не вийшла. Настала ніч і я, втомлений, промерзлий до кісток, повернувся у храм. Більше нічого я не пам'ятаю. Одного тільки не можу забути: як у темряві ходив навколо дому Аа-тян, наче той пес. І таке повторювалося зі мною разів зо три”.— „Як мені вас жаль! А все-таки добре, що у вас була мати, правда?” — сказала в о н а.

— Ще одну!

Холодно. Мабуть, я добряче змерз, якщо навіть у теплому барі не можу зігрітися, до того ж, ноги промокли. А в дитинстві навіть на різкому вітрі я не відчував такого холоду; ні, я не заздрив Аа-тян, що, сміючись, вечеряла разом з батьками; вже з того раннього віку я збагнув, що життя в людей складається по-різному; Аа-тян належала іншому, недосяжному мені світу, а я — жалюгідному світу матері та паршивого попа, і тому ходив, як пес, навколо її світлого дому; видно, мати теж усвідомлювала, що її дитина не вирветься й на крок з її світу, мабуть, думала про це і перед смертю, напевне, їй хотілося сказати: „Я винна в тому, що ти виростав у таких умовах”. Та при чому тут вина? Адже саме це — малодушність, слабість, покірність долі — єднало мене з матір'ю, ми знали, що щастя нам не всміхнеться. А от вона була іншою…

— Чого ви такі невеселі? Про щось думаєте?

— Страшенно холодно. Навіть саке не допомагає.

— А от я розігрілася від чарки джину.

— Просто ти, Сакура-тян, молодша. А я не можу розвеселитися в цьому барі. У такий вечір він схожий на погріб. Випий зі мною ще одну чарку.

В о н а належала іншому світу не тому, що виростала в порядній сім'ї, просто в о н а настільки відрізнялася віл Місао, Кадзуко, Юкіе, Савако чи Токіко, що я б не посмів ї ї зачепити, якби на н е ї щось не найшло. Але в о н а швидко опам'яталася, наче прокинулась від кошмарного сну. В о н а виховувалася в інших, ніж я, умовах. І то дарма, що мачуха знущалася з неї,