Ден Браун - Інферно

і він наближається значно швидше, ніж будь-хто насмілюється про це навіть подумати.

Ленґдон промовчав.

— У дитинстві, — вела далі Сієнна, — мені хотілося врятувати світ. Але мені весь час тільки й казали: «Ти не зможеш його врятувати, тому не жертвуй своїм щастям, намагаючись це зробити». — Вона замовкла, стримуючи сльози, вираз її обличчя був напружений. — А тоді я зустріла Бертрана — прекрасного, талановитого чоловіка, який запевнив мене не лише в тому, що порятунок світу можливий, а й у тому, що рятувати світ — це моральний обов’язок кожного свідомого індивіда. Він увів мене до кола однодумців — людей із приголомшливими здібностями й інтелектом... людей, справді здатних змінити майбутнє. Уперше у своєму житті, Роберте, я відчула себе не самотньою.

Ленґдон лагідно всміхнувся, відчувши у її словах непідробний біль.

У моєму житті траплялися жахливі речі, — продовжила Сієнна, і її голос тремтів дедалі сильніше. — Речі, які мені важко було забути і які заважали жити далі... — Вона відвернулася, нервово провела рукою по лисому черепу, а потім опанувала себе і знову повернулася до нього. — І, можливо, саме тому єдине, що тримає мене на світі, це моя віра в нашу здатність бути кращими, ніж ми є, що ми... спроможні вдатися до конкретних дій та уникнути катастрофічного майбутнього.

— І Бертран також у це вірив?

— Безумовно. Бертран покладав на людство величезні надії. Він був трансгуманістом і вірив у те, що ми живемо на порозі блискучої постгуманістичної доби, доби справжньої трансформації. Він мав інтелект футуролога й очі, що бачили далеко вперед, так далеко, що й уявити важко. Він розумів надзвичайні можливості науки і техніки й вірив, що впродовж кількох майбутніх поколінь наш біологічний вид перетвориться на зовсім інших створінь: генетично посилених, щоби бути здоровішими, розумнішими, дужчими і навіть більш здатними до співчуття. — Сієнна зробила паузу. — Утім, є одна проблема. Він не був упевнений, що людство проіснує достатньо довго як біологічний вид, щоб встигнути зреалізувати цю можливість.

— Через перенаселення... — сказав Ленґдон.

Вона кивнула.

— Через мальтузіанську катастрофу. Бертран часто казав мені, що почувається наче святий Георгій, який убиває хто- нічну потвору.

Ленґдон не зрозумів її.

— Медузу?

— У метафоричному сенсі — так. Медуза і цілий клас хтонічних божеств живуть під землею, бо вони безпосередньо пов’язані з Матір’ю-Землею. В алегоричному сенсі хтоніки завжди є символами...

— Родючості... — продовжив Ленґдон, приголомшений тим, що не побачив цієї паралелі раніше.

Родючість. Перенаселення.

— Так, символи родючості, — підтвердила Сієнна. — Бертран скористався виразом «хтонічний монстр», бо хотів наголосити на лиховісній загрозі, яка криється в нашій здатності розмножуватися. Він описував надмірне продукування нащадків як потвору, що чигає за обрієм, потвору, яку ми маємо нейтралізувати, перш ніж вона встигне поглинути нас усіх.

«Наша здатність до статевого акту й дітонародження нас і переслідує, — збагнув Ленґдон. — Хтонічний монстр».

— Тому Бертран вирішив із цим монстром воювати... І яким чином?

— Прошу, зрозумій, — настійливо сказала Сієнна, — ці проблеми розв’язати дуже й дуже нелегко. Сортування й відбраковування — це вкрай непроста й марудна праця. Чоловік, який відрізає ногу трирічній дитині, є жахливим злочинцем... але не тоді, коли це лікар, який рятує дитину від гангрени. Інколи єдиним вибором є менше з двох зол. — У її очах знову з’явилися сльози. — Я не сумніваюся, що Бертран мав шляхетну мету... але його методи... — Вона відвернулася, щоб не розплакатись.

— Сієнно, — лагідно прошепотів Ленґдон. — Я хочу все це зрозуміти. Я хочу, щоб ти пояснила мені, що зробив Бертран. Що саме він випустив у світ?

Сієнна знову повернулася до нього, і в її очах блиснув звірячий страх.

— Він випустив вірус, — прошепотіла вона. — Дуже специфічний різновид вірусу.

Ленґдон затамував дихання.

— Розкажи.

Бертран створив дещо, відоме під назвою «векторний вірус». Це вірус, сконструйований таким чином, щоби вводити генетичну інформацію в клітину, на яку він нападає. — Сієнна зробила паузу, даючи Ленґдону можливість усвідомити почуте. — Векторний вірус... не вбиває клітину-господаря, а вмонтовує в неї певну наперед визначену ДНК, фактично змінюючи геном клітини.

Ленґдон мовчав, силячись збагнути сенс почутого. «Цей вірус змінює нашу ДНК?»

— Підступна природа цього вірусу, — продовжувала Сієнна, — полягає в тому, що ніхто з нас не знає, що вже інфікований. Ніхто не хворіє. Цей вірус не дає симптомів, які вказують на те, що ми зазнали генетичних змін.

Ленґдон відчув, як його пульс пришвидшився.

— І які ж зміни він спричинює?

Сієнна на мить заплющила очі.

— Роберте, — прошепотіла вона, — щойно цей вірус вивільнився з мішка в лагуну резервуара, як почалася ланцюгова реакція. Кожен, хто спускався до печери і вдихнув її повітря, був інфікований. Ці люди стали носіями вірусів... неумисними співучасниками, які переносили вірус на інших людей, сприяючи поширенню захворювання в геометричній прогресії, і це захворювання вже пронеслося земною кулею зі швидкістю лісової пожежі. Вірус уже охопив усе населення світу. Тебе, мене... кожного.

Ленґдон підвівся з лави і знервовано заходив перед Сієнною.

— І що ж він зробить з нами? — повторив професор своє запитання.

Сієнна довго мовчала.

— Цей вірус має здатність робити людське тіло безплідним... — Сієнна нервово завовтузилася на лаві. — Бертран створив чуму, що призводить до стерильності.

Її слова справили на Ленґдона приголомшливий ефект. «Вірус, який робить нас безплідними?» Він знав, що існують віруси, які призводять до безпліддя, але надзвичайно заразний, поширюваний через повітря збудник, що досягає такого ефекту через генетичні зміни, які здійснює в нашому організмі... Це було чимось потойбічним, чимось на кшталт Орвеллової антиутопії.

— Бертран часто ділився зі мною своїми міркуваннями про такий вірус, — тихо сказала Сієнна, — але я й подумати не могла, що він спробує створити його... ба більше, що ця спроба виявиться вдалою. Коли я отримала від нього листа й дізналася, що він накоїв, я була шокована. Я відчайдушно намагалася знайти його, щоб умовити знищити свій винахід. Але спізнилася.

— Стривай, — перервав її Ленґдон, до якого нарешті повернувся дар мови. — Якщо вірус зробить кожну людину на Землі безплідною, то нових поколінь уже не буде і рід людський почне вимирати... причому негайно.

— Правильно, — погодилася Сієнна тоненьким тремтячим голосочком. — Але вимирання не було метою Бертрана — навпаки; саме тому він і створив вірус,