Стефані Маєр - Світанок

чого беруся у своєму новому вурдалацькому житті. Мій людський досвід не підготував мене до того, що деякі речі даються від природи, тож я до останнього мала сумніви у власних здібностях.

Я почувалася, наче ніколи в житті ще не хотіла нічого так, як цього: мати змогу захищати тих, кого люблю.

Оскільки я була настільки занурена в себе, то й не помітила безмовного діалогу між Едвардом та Єлизаром, поки вони нарешті не заговорили вголос.

— Ти можеш пригадати хоч один виняток? — запитав Едвард.

Я роззирнулася, намагаючись збагнути, що він має на увазі, й зауважила, що всі також витріщаються на двох чоловіків. Ті замислено нахилилися один до одного, на Едвардовому обличчі була написана підозра, а на Єлизаровому — сум і неохота.

— Я не хочу про них так думати, — крізь зуби процідив Єлизар.

Я була здивована наглою переміною атмосфери в кімнаті.

— Якщо ти правий… — почав був Єлизар.

Едвард обірвав його:

— То була твоя думка, не моя.

— Гаразд, якщо я правий… Я навіть не уявляю, що це означатиме. Це змінить усе в тому світі, який ми створили. Це змінить моє уявлення про життя. Змінить світ, до якого я належав.

— Ти завжди все робив із найкращими намірами, Єлизаре.

— Та чи матиме це значення? І що я зробив? Скільки життів…

Таня заспокійливо поклала долоню на Єлизарове плече.

— Що ми проґавили, друже? Я б теж хотіла знати, щоб посперечатися з вашими думками. Бо ви нічого в житті не зробили такого, аби так себе картати.

— Невже? — муркнув Єлизар. А тоді вивільнився з її руки й почав знову міряти ногами кімнату — швидше, ніж до того.

Таня дивилася на нього зо дві секунди, а потім перевела погляд на Едварда.

— Поясни.

Едвард кивнув, напруженим поглядом проводжаючи Єлизара, який бігав кімнатою.

— Він намагався збагнути, чому раптом усі Волтурі приїжджають, аби покарати нас. Вони так ніколи не чинять. Звісно, ми — найбільший дорослий клан, із яким вони мали справу, але в минулому траплялося, що клани об’єднувалися, аби протистояти їм, і все одно не становили серйозної загрози, незважаючи на чисельність. Ми тісніше пов’язані між собою, але й цей фактор небагато важить.

Отож Єлизар пригадував інші випадки, коли карали якісь клани — за те чи за се, і йому на гадку спала певна схема. Це була схема, яку решта гвардії б і не зауважила, оскільки Єлизар передавав усе корисне, що йому вдалося розвідати, особисто Аро. Ця схема повторювалася десь раз на сторіччя…

— І що за схема? — запитала Кармен, спостерігаючи за Єлизаром разом із Едвардом.

— Аро нечасто бере участь у таких каральних заходах, — мовив Едвард. — Але в минулому, коли Аро прагнув знайти вампіра з певним даром, зазвичай дуже швидко відшукувалися докази, що той чи той клан учинив непростимий злочин. Патріархи вирішували особисто подивитися на те, як гвардія здійснює правосуддя. А коли більшість членів клану вже були знищені, Аро раптом милував когось, хто подумки, як він заявляв, найщиріше каявся. І завжди виявлялося, що цей вурдалак має дар, яким так захоплювався Аро. І завжди цій особі пропонували місце в гвардії. Зазвичай переконати такого вампіра було неважко — йому лестило, що його так пошанували. І винятків не було.

— Мабуть, це п’янить, коли тебе обирають, — зауважила Катя.

— Ха! — рикнув Єлизар, і далі гасаючи кімнатою.

— Є одна людина в гвардії, — пояснив Едвард люту реакцію Єлизара, — на ім’я Челсі. Вона може впливати на емоційні зв’язки між людьми. Вона може ослаблювати або зміцнювати зв’язки. Вона може змусити когось почувати прив’язаність до Волтурі, бажання приєднатися, охоту догодити…

Єлизар став як укопаний.

— Ми всі усвідомлювали, чому Челсі така корисна. Наприклад, у бою, коли нам щастило розділити клани, які вступили в спілку, і тоді перемогти їх було значно легше. І якщо вдається відділити невинних членів клану від винних, то справедливість може здійснитися без непотрібної жорстокості — винних можна покарати без втручання, а невинних помилувати. В іншому разі було б неможливо утримати клан від спільної боротьби. Отож Челсі розривала зв’язки, які їх поєднували. Мені це здавалося виявом доброти, милосердя Аро. Я підозрював, що саме Челсі тримає наш клан таким тісним і дружним, але ж це було добре! Бо так ми могли більше. І так нам було легше співіснувати.

Від цього пояснення мої туманні спогади прояснилися. Раніше я ніяк не могла втямити, чому гвардія кориться своїм хазяям так радо, заледве не з відданістю коханців.

— Наскільки дужий її дар? — Таня запитала напруженим голосом. Вона швидко обвела поглядом усіх членів своєї родини.

Єлизар знизав плечима.

— Мені ж із Кармен вдалося піти від них… — і похитав головою: — Але будь-який зв’язок, слабший, ніж зв’язки між подружжям, загрожений. Принаймні у звичайному клані. Здебільшого такі зв’язки слабші, ніж у нашій родині. Завдяки тому, що ми утримуємося від людської крові, ми цивілізованіші — і це дозволяє нам будувати стосунки на любові. Не думаю, що їй вдасться зруйнувати нашу відданість, Таню.

Таня кивнула, начебто заспокоєна, а Єлизар продовжив свої міркування:

— Я гадаю, що єдиною причиною, з якої Аро вирішив приїхати особисто, та ще й привезти стількох із собою, може бути те, що він замислив не покарання, а надбання. Він має бути присутній, аби контролювати ситуацію. Але йому особисто потрібна вся гвардія для захисту від такого великого й обдарованого клану. З іншого боку, в такому разі решта патріархів залишилися б у Волтеррі незахищеними. А це занадто ризиковано: хтось може спробувати скористатися. Отож вони приїдуть усі. А як іще він має бути певен, що збереже той дар, яким так захоплюється? — міркував Єлизар.

Едвардів голос був тихим, як подих:

— Минулої осені в його думках я побачив, що він понад усе хотів би мати в своєму клані Алісу.

Я роззявила рота, згадуючи кошмари, які марилися мені давним-давно: Едвард і Аліса в чорних мантіях, у них червлені, як кров, очі, їхні обличчя холодні й чужі; вони стояли поряд, як тіні, а Аро тримав їх за руки… Невже Аліса нещодавно угледіла в майбутньому те саме? Невже вона побачила, як Челсі намагається заглушити її любов до нас, прив’язати її до Аро, Гая та Марка?

— Ось чому Аліса поїхала? — запитала я, і голос мій здригнувся на її імені.

Едвард притулив долоні мені до обличчя.

— Гадаю, так. Щоб Аро не дісталося те, чого йому кортить найбільше. Щоб не дати свій дар йому до рук.

Я вчула, як Катя й Таня перемовляються стурбованими голосами, і