Дені Дідро - Жак-фаталіст

я розкажу вам, що якийсь час тому помер мій сусіда-лимонадник і покинув двох бідних малолітніх сиріт. До небіжчика з'явився комісар, наклав печать. Зняли печать, списали майно, продали, дістали з продажу вісімсот-дев'ятсот франків. Із цих дев'ятисот франків, коли стягли судові витрати, на кожну сироту лишилося по два су. їм дали кожній два су в руки й відвели до шпиталю.

Пан. Це гидота.

Жак. А так воно й досі.

Пан. Тим часом помер мій батько. Я сплатив векселі й вийшов зі схованки, де, треба віддати їм належне, шевальє та моя кохана досить вірно підтримували мені товариство.

Жак. І ви точнісінько так, як і раніш, закохані в шевальє та свою кралю, але ваша краля гне кирпу вище, ніж коли-небудь.

Пан. А чому це, Жаку?

Жак. Чому? Бо з вас, господаря своєї особи й власника чесного достатку, треба було зробити цілковитого дурня — шлюбного чоловіка.

Пан. їй-богу, такий, здається, і був у них намір, але вони схибили.

Жак. Вам дуже пощастило, або вони дуже невміло повелися.

Пан. Але мені здається, що голос у тебе менше хрипить і говориш ти вільніше.

Жак. То вам тільки здається.

Пан. Чи не міг би почати далі історію свого кохання?

Жак. Ні.

Пан. Так, по-твоєму, мені далі розказувати про своє?

Жак. По-моєму, треба зробити паузу й зазирнути в кабаківку.

Пан. Як! Ти, не зважаючи на те, що в тебе болить горло, налив-таки кабаківку?

Жак. Еге ж, але, стонадцять чортів, відвару налив! Тому нема в мене думок, я — йолоп і буду йолопом, поки в кабаківці буде відвар.

Пан. Що ти робиш?

Жак. Виливаю відвар на землю, боюсь, що він нам приносить нещастя.

Пан. Ти божевільний.

Жак. При розумі чи божевільний, а в кабаківці не лишиться ні краплини.

Поки Жак спорожняє на землю свою кабаківку, його пан дивиться на годинника, розчиняє табакерку й збирається розповідати далі історію свого кохання. А мені, читачу, хочеться заткнути йому рота, показавши віддалік або старого, зігнутого військовця, що їде верхи риссю, або молоду селянку в брилику та червоній спідниці, що мандрує пішки чи на ослі. І чому б старому військовцеві не бути або Жаковим капітаном, або товаришем його капітана? — Але ж він помер. — Ви гадаєте?.. Чому б молодій селянці не бути або пані Сузанною, або пані Маргаритою, або господинею «Великого оленя», або матір'ю Жанною, або навіть її дочкою Денізою? У романороба за цим діло не стало б, але я не люблю романів, якщо це тільки не Річардсонові. Я пишу бувальщину; цікава чи нецікава буде ця бувальщина, то вже не мій клопіт. Мій намір — бути правдивим, і я його виконав. Отже, я не заверну брата Жана з Лісабона. Той гладкий чернець, що їде назустріч нам кабріолетом з молодою гарною жінкою, не буде абатом Юдсоном. — Але ж абат Юдсон помер? — Ви гадаєте? Ви були на його похороні? — Ні. — Не бачили, як його в яму клали? — Ні. — То він живий чи мертвий, як мені буде до вподоби. Тільки від мене залежить спинити цей кабріолет і разом з ченцем та його подорожньою товаришкою зсадити з нього низку подій, унаслідок яких ви не знатимете ні Жакового, ні його пана кохання. Але я такі способи зневажаю. Я бачу, що, мавши трохи уяви та стилю, немає нічого легшого, як написати роман. Держімося правди, і поки у Жака болить горло, даймо говорити його панові.

Пан. Одного ранку шевальє прийшов до мене дуже сумний. Це було наступного дня після того, як ми — шевальє, його чи моя подруга, а може, й подруга нас обох, батько, мати, тітки, кузини та я — їздили за місто. Він спитав мене, чи не припустився я якої нескромності, що зрадила б перед батьками мою пристрасть. Він повідомив мені, що батько й мати, стривожені моїм учащанням, запитали із цього приводу свою дочку; що, коли в мене чесні наміри, найпростіше було б у них признатися, що на цих умовах мене прийняли б з честю, а коли я не порозуміюся ясно протягом двох тижнів, мене попросять припинити одвідини, які впадають в око, про які вже говорять і які шкодять їхній дочці, відвертаючи від неї вигідні партії, що могли нагодитися, коли б не страх відмови.

Жак. Ну, що ж, пане мій, є в Жака нюх?

Пан. Шевальє додав:

— Протягом двох тижнів! Строк досить короткий. Ви кохаєте, вас кохають. Що ж ви зробите через два тижні?

Я без манівців відповів шевальє, що відступлюся.

— Відступитесь? Так ви, виходить, не кохаєте?

— Кохаю, і дуже. Але маю батьків, ім'я, становище, плани і ніколи не зважуся закопати всі ці переваги в крамниці якоїсь міщаночки.

— І мені сказати їм це?

— Як хочете. Але, шевальє, надмірна прискіпливість цих людей мене дивує. Вони дозволяли своїй дочці приймати від мене подарунки; вони двадцять разів лишали мене з нею наодинці; вона тиняється по балах, асамблеях, виставах, по гульбищах за містом і в місті з першим-ліпшим, хто може запропонувати їй добрий екіпаж; вони непробудно сплять, коли в неї займаються музикою та розмовами; ти буваєш у їхній господі, коли хочеш, а між нами, шевальє, коли тебе прийнято в домі, то й іншого можна прийняти. Про їхню дочку погана слава йде. Я не вірю й не заперечую того, що про неї кажуть, але погодься, що батьки могли б раніше надуматись дбати за честь своєї дитини. Хочеш, скажу тобі правду? Мене вважають за тюхтія, якого задумали привести за носа до ніг парафіяльного кюре. Вони помилилися. Панну Агату я маю за чарівну, мені голова від неї паморочиться, це й видно, гадаю, із жахливих видатків, які я задля неї зробив. Не відмовляюсь від них і надалі, але мушу також мати певність, що вона буде трохи менш сувора в майбутньому.

Я не маю наміру й надалі марнувати біля її ніг час, достаток і зітхання, що їх міг би використати з більшою користю. Перекажи останні слова панні Агаті, а попередні — її батькам… Або наші стосунки припиняться, або хай приймають мене інакше і панна Агата хай поводиться зі мною краще, ніж робила це досі. Погодьтеся, шевальє, коли ви знайомили мене з нею, ви дали мені надію на певну сталість стосунків, чого я не знайшов. Шевальє, ви мене трохи ошукали.

Шевальє. їй-богу, я теж ошуканий. Хто б міг подумати, що ця легковажна пустунка, вільна та весела,