Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Проте масштаб переслідувань був несумірний зі змістом мого матеріалу. Ми ніяк не могли зрозуміти суть того, що відбувається.

— Але ж опублікував ти щось зовсім інше.

— Правильно. Ми неочікувано зробили сенсаційне відкриття. У нас з'явилося джерело, deep throat[64] — хлопець з оточення Веннерстрьома. Він буквально до смерті боявся, і нам доводилося зустрічатися з ним в анонімних готельних номерах. Від нього ми дізналися, що гроші від афери з «Міносом» використовувалися для торгівлі зброєю під час війни в Югославії. Веннерстрьом обкручував справи з усташами. І мало того, як доказ джерело надало нам копії письмових документів.

— Ви йому повірили?

— Він діяв вправно. Він надав нам достатньо інформації, щоб вивести нас ще на одне джерело, здатне підтвердити його розповідь. Ми отримали навіть фотографію, на якій один з найближчих соратників Веннерстрьома тисне руку покупцеві. У нас вийшов чудовий детальний матеріал, у якому все здавалося доказовим. Ми його опублікували.

— А він виявився сфабрикованим.

— Від початку до кінця, — підтвердив Мікаель. — Документи були вправно сфальсифіковані. Адвокат Веннерстрьома зміг довести навіть, що фотографію підручного Веннерстрьома з лідером усташів було змонтовано з двох різних знімків за допомогою «Фотошопу».

— Приголомшливо, — діловим тоном сказала Лісбет Саландер, щось занотувавши.

— Що правда, то правда. Заднім числом стало цілком очевидно, як нас підставили. Наш початковий матеріал нашкодив би Веннерстрьому. А так ці дійсні факти потонули в потоці фальсифікацій — вийшла найстрашніша підстава з усіх, про які я коли-небудь чув. Ми опублікували статтю, з якої Веннерстрьом міг висмикувати факт за фактом і доводити свою невинність. Спрацьовано було з біса вправна.

— Ви не могли відступитися і розповісти правду. У вас не було ніяких доказів того, що фальшивка є справою рук самого ж Веннерстрьома.

— Навіть гірше. Якби ми спробували розповісти правду і виявилися такими ідіотами, що звинуватили б Веннерстрьома в створенні фальшивки, нам би просто ніхто не повірив. Це виглядало б як відчайдушна спроба перекласти провину на самого потерпілого. Ми б постали як викінчені змовники-теоретики і повні кретини.

— Я розумію.

— Веннерстрьом був невразливий з будь-якого боку. Якби фальсифікація розкрилася, він зміг би стверджувати, що його намагався зганьбити хтось із його ворогів. А ми, в «Міленіумі», все одно втратили б усіляку довіру, оскільки клюнули на відомості, що виявилися помилковими.

— І ти вирішив не захищатися, а погодитися на тюремне покарання.

— Я заслужив покарання, — з гіркотою сказав Мікаель. — Я вчинив злочин проти честі та гідності особи. Тепер тобі все відомо. Можна, я нарешті посплю?

Мікаель погасив світло і заплющив очі. Лісбет примостилася поряд і якийсь час лежала мовчки.

— Веннерстрьом — бандит, — сказала вона.

— Я це знаю.

— Ні, я маю на увазі, мені точно відомо, що він бандит. Він співпрацює з усіма, від російської мафії до колумбійських картелів, що займаються наркотиками.

— Про що ти говориш?

— Коли я віддавала Фруде свій звіт, він дав мені додаткове завдання. Попросив спробувати з’ясувати, що насправді відбувалося на процесі. Я тільки почала над цим працювати, як він зателефонував Арманському і скасував замовлення.

— Он як.

— Гадаю, вони відмовилися від розслідування, щойно ти пристав на пропозицію Хенріка Ванґера. Їм це більше не було потрібно.

— І що ж?

— Ну, я не люблю залишати справи незавершеними. У мене навесні видалося… кілька вільних тижнів, коли у Арманського не було для мене роботи, і я задля розваги почала копати навколо Веннерстрьома.

— Ти що-небудь знайшла?

— У мене в комп’ютері є весь його жорсткий диск. Якщо ти схочеш, то зможеш отримати скільки завгодно доказів того, що він справжній бандит.

Розділ 28

Вівторок, 29 липня — п'ятниця, 24 жовтня

На читання роздруківок з комп’ютера Лісбет — вийшли цілі коробки паперів — у Мікаеля Блумквіста пішло три дні. Справа ускладнювалася тим, що картина складалася надто неоднорідна: то опційна операція в Лондоні, то валютна операція в Парижі, через представника, то офшорна компанія в Гібралтарі, то раптове подвоєння рахунку в «Чейз Манхеттен банку» в Нью-Йорку.

До того ж спливало багато дивного, що збивало з пантелику. Наприклад, п’ять років тому в Сантьяго, в Чилі, було зареєстроване торговельне товариство з неторканим рахунком на двісті тисяч крон, одне з майже тридцяти аналогічних підприємств у дванадцяти різних країнах, — і жодного натяку на рід його діяльності. Що це — заморожені компанії? Заморожені в очікуванні чого? Підставні компанії для прикриття якоїсь іншої діяльності? Очевидно, відповіді на ці запитання Веннерстрьом тримав не в комп'ютері, а в голові, і тому така інформація ніколи не потрапляла до електронних документів.

Лісбет Саландер вважала, що відповідей на подібні питання їм дістати не вдасться. Перед їхніми очима проходили факти, але вони не могли проникнути в їхню суть. Імперія Веннерстрьома нагадувала цибулину: знімеш один шар оболонки, а під ним уже інший, і розгортається цілий лабіринт компаній з надзвичайно складними взаємними зв'язками. Компанії, рахунки, фонди, цінні папери, — навряд чи хоч хто-небудь, навіть сам Веннерстрьом, мав цілковите уявлення про стан справ. Ця імперія жила власним життям.

Існувала хіба що якась схема або, принаймні, натяк на неї: плутанина компаній, що належали одна іншій. Спроба зробити оцінку вартості імперії Веннерстрьома приводила до результатів з абсурдно великим розкидом: від ста до чотирьохсот мільярдів крон. Усе залежало від того, кого питали і як підраховували. Але якщо компанії володіють доходами одна одної, яка ж тоді їх загальна вартість?

Коли Саландер запитала про це, Мікаель Блумквіст повернув до неї змучене обличчя.

— Це езотерика, — відповів він і продовжив сортувати банківські кредити.

Після того, як Лісбет Саландер випустила джина, боротьбі з яким Мікаель Блумквіст тепер присвячував весь вільний від сну час, вони рано-вранці поспішно покинули Хедебю. Вони поїхали прямо до Лісбет і провели перед її комп’ютером дві доби, протягом яких вона демонструвала Мікаелю Веннерстрьомові володіння. У нього виникло безліч запитань, але одне з них було викликане суто цікавістю.

— Лісбет, як тобі вдається практично керувати його комп’ютером?

— Завдяки маленькому винаходу мого колеги Чуми. У Веннерстрьома є лептоп Ай-Бі-Ем, на якому він працює і вдома, і в офісі. Отже, вся інформація збирається на одному-єдиному жорсткому диску. У нього вдома широкосмуговий Інтернет. Чума винайшов свого роду манжетку, яка застібається навколо самого кабелю, і я йому зараз її тестую; манжетка реєструє все, що бачить Веннерстрьом, і пересилає інформацію далі, на який-небудь сервер.

— Хіба у нього немає персонального файрвола?

Лісбет усміхнулася:

— Зрозуміло, є. Та вся сіль у тому, що манжетка працює і як свого роду файрвол. У результаті його комп’ютер зламується