Юрій Косач - День гніву

«Розмова Великоросії з Малоросією», в якій саме особа гетьмана є одним із стержнів аргументації «Малоросії» на захист її прав і вольностей, і де мовиться: «пребуде його пам'ять із роду до роду, пребуде вовік слава і мужність народу…»[563]. Узагалі, в другій половині XVIII ст. апологетика Хмельницького стає традиційною, виявляється і у творах поетів (приміром, Максима Плиски), і в літописців на зразок Григорія Покаса чи Петра Симоновського. Ба навіть всуціль, здавалося б, аполітичний Григорій Сковорода у вірші «De libertate» називає «Богдана-героя» «вольності отцем»[564].

А вивершенням культу Хмельницького наприкінці XVIII (чи початку XIX) ст. було трактування гетьмана в «Історії Русів» — політичному маніфесті, скомпонованому в формі літопису, якому судилося відіграти вирішальну роль у процесі формування модерної української самосвідомості. В «Історії Русів» Хмельницький зображений як хоробрий і розумний визволитель України, що відновив традиційний для русів-українців (які в «Історії» повністю відрізнені від московитів) соціополітичний лад, і як вправний політик, що повернув Україну в коло вільних держав. Причому автор «Історії Русів» послідовно применшує будь-яке позитивне значення Переяславської угоди, ба трактує її як порушення системи державно-політичної рівноваги в Європі, яке надто посилило Московію і причинилося до перетворення її на імперіялістично агресивну державу-монстра «царів могутніх і страшних». Та й відповідно до такого підходу, поряд із Хмельницьким, «Історія Русів» уводить в український пантеон ще альтернативного героя: анатемізованого московською церквою Івана Мазепу, який представлений в ореолі видатного державного діяча та відданого сина України, навіть його антимосковську коаліцію зі шведським королем Карлом XII зображено як союз заради «свободи вітчизни»… Оті два «архетипи» українських національних героїв відіграватимуть пізніше ключові ролі у формуванні національної мітології…

* * *

А втім, водночас — парадоксально — образ Хмельницького, сформований українськими інтелектуалами для захисту автономістських прав Гетьманщини, могутньо вплинув на офіційну імперську інтерпретацію особи гетьмана. Либонь, першим висловив ту нову позицію щодо Хмельницького ще в XVIII ст. Александр Ріґельман, генерал російської армії і німець за походженням, який жив в Україні і написав «Літописну оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» (1786). У ній, спираючись на дуже тенденційну інтерпретацію козацьких літописів, Ріґельман представив образ Хмельницького як добровільного учасника імперського процесу «збирання земель руських», бо, за його інтерпретацією, гетьман — це аж ніяк не борець за свободу України, а вислужницький і лояльний прибічник царя, і єдина мета його діяльності — це, мовляв, «повернути» Росії «належні їй землі». Цю імперіалістичну доктрину, яку Ріґельман обґрунтував фальсифікаціями листів Хмельницького до царя, згодом перебрали, раніше байдужі до гетьмана, імперські історіографія та література.

І якщо на початку XIX ст. серед російських письменників покоління декабристів постать гетьмана ще інколи постає (приміром, у повісті Федора Ґлінки або у віршах Кондратія Рилєєва) як символ боротьби за свободу, то невдовзі переважна більшість істориків і письменників у Росії, а також, що ще важливіше, царських цензорів, чий вплив визначав зміст усіх друкованих видань, одностайно сприйняла «єдино-правильне» трактування Хмельницького як «возз'єднувача України й Росії», слухняного слуги царя у заходах навколо імперського проекту «збирання земель руських». Попри те, що періодично деякі інтелектуали й політики висловлювали, в дусі Петра І, думку, що, мовляв, усі без винятку українські гетьмани це «зрадники Росії», — апологетика Хмельницького в імперській ідеології, а пізніше навіть інкорпорування гетьмана у пантеон «всеросійських» героїв, із часом стали аксіоматичними. Символом отакої офіційної позиції стане «героїчний» пам'ятник Хмельницькому, поставлений 1888 р. на Софійському майдані в Києві від імені, як про це свідчив первісний напис на постаменті, «єдиної неділимої Росії»[565]. Через десятиліття, уже в Радянській імперії, в час розпалу сталінського терору 1930-х pp., ота ідеологія переросте в офіційний обов'язковий культ Богдана Хмельницького як символу «одвічного та на всі часи» «російсько-українського братерства», — втім, самозрозуміло, братерства не рівноправного, а неодмінно підкореного «благородній» владі «старшого брата».

До теми сталінського культу Богдана Хмельницького і його могутнього впливу на літературу соцреалізму та на «колективну пам'ять» українців не лише в СССР, а й у незалежній Україні, донині, ми ще повернемося. Поки що важливо відзначити, що вже у XVIII ст. царська політика впливала на зображення Хмельницького не тільки в творах росіян, адже і всі українські автори, які жили в Російській імперії, під тиском цензури писали твори з думкою про їхні видання, не маючи реальної можливості висловити погляди, суттєво відмінні від офіційної імперської версії. Навіть якщо дехто й відважився негативно зобразити постать самого гетьмана, то ж непорушними аксіомами в усіх творах, які пройшли крізь руки царських, а згодом і сталінських цензорів, залишалися головні «досягнення» політики Хмельницького, — насамперед, Переяславська угода і, мовляв, «возз'єднання» України із «великим російським народом», про які жоден автор не міг писати критично, і не ставити під сумнів їхню начебто неодмінно «благородну й позитивну» історичну важливість.

* * *

Половина XIX ст., себто час українського культурного відродження, час посилених досліджень (під впливом гердерівських ідей романтизму) історичної старовини та народної творчості, час зародження модерної української політичної думки в колах Кирило-Мефодіївського братства, а також час кристалізації й розвитку української літератури, писаної живою українською мовою, — це теж час нового зацікавлення і переосмислення спадщини Хмельницького. І хоча всі значніші тексти про гетьмана були написані тоді в межах Російської імперії, в умовах царської цензури, — їхні автори змогли представити широкий спектр різних оцінок Хмельницького: від «успішного» схвалення у згоді з імперською доктриною аж до заперечення та засудження, включно із засудженням (в рукописних позацензурних віршах Тараса Шевченка) «святая святих» імперської ідеології: Переяславської угоди. Ті погляди-оцінки мали згодом могутній вплив на розвиток політичної думки в Україні.

Найпомітнішими серед зовсім лояльних щодо офіційної імперської схеми, проте усе ж таки позначених сильним проукраїнським сентиментам, були російськомовні твори 1830-х і 1840-х pp. — довга анонімно видана поема «Богдан Хмельницький» (1833), яку дехто приписує Михайлові Максимовичу, і видана 1843 р. драма Євгена Гребінки «Сцени з життя малоросійського гетьмана Зіновія Хмельницького». Оті розлогі, хаотично скомпоновані тексти, витримані радше в дусі сентименталізму, а не романтизму як такого, трактують гетьмана чи й козацьку традицію в цілому, із щирим пієтетом, проте на ідейному рівні вони свідомо й однозначно підкоряються імперській доктрині, — напевне-таки, наївно сподіваючись (аналогічно до того, як у XVIII ст. марно надіялися, декларуючи лояльність до царя, автономісти із Гетьманщини), що, представляючи українців як лояльних і «легітимних» «підданих імперії», можна буде добитися в імперської влади бодай обмежених прав і кращого ставлення до України… І якщо поема «Богдан Хмельницький» (що симптоматично присвячена цареві Миколі І) представляє «русского царя» як єдину силу, що може захистити козаків, а тому, мовляв,