Брати Капранови - Забудь-річка

виразками плісняви. Уляна одразу вхопила один з них.

— Запах дитинства! — прокоментувала господиня. — Мед і прополіс. Мед я любила, а прополіс — ні. Він гіркий, як не знати що.

Уляна здивовано звела брови:

— Ти їла прополіс?

— Швидше, пила. В часи мого дитинства він вважався ліками від усіх хвороб, і мама горло мені полоскала.

— Бр-р-р! А мене годували риб’ячим жиром, благо на Очаківському рибзаводі його завжди було повно.

— Добре, що ці зошити зберігалися не на Очаківському рибзаводі, — філософськи зауважив Степан.

Черешеньки, як завжди, запізнювалися, і, користуючись відсутністю історика, усі схилилися над вуликовим скарбом.

— Це такі були зошити в давнину? — Настуня обережно пальчиком мацала обкладинку.

— У середньовіччі, — підказала Катька. — До речі, я в таких ще писала конспекти.

— А ти жила в середньовіччя? — здивовано спитав Ярик, який терся поруч.

— Недовго, — посміхнулася Катька.

Уляна провела пальцями по шорсткій обкладинці:

— Бабуся називала її цератою.

— Кого? — не зрозуміла Катька.

— Клейонку.

Папір всередині, сірий, пожовклий з країв, був щільно зписаний дрібним почерком. Записи не дуже довгі і помічені датами — літописець не лінувався і описував мало не кожен день.

Після першої хвилі ентузіазму діти швидко знудилися і вшилися до своєї кімнати.

— І що цікаво, — Катька, як і всі, уважно вдивлялася у чорнильні, добре збережені темрявою вулика літери, — Більшість записів ні про що. Кудись ходили, вернулися, той пішов, той прийшов. Засинаєш на третій сторінці.

— Нічого дивного, — зауважив Степан. — Це як вахтовий журнал. Чим нудніший, тим краще. Значить рейс був спокійним.

— Так оце ж і дивує. Війна, а у них про бої майже нічого.

— Ну так це ж не фронтова війна була, а партизанська, — Степан за час вимушеного родинного розслідування прочитав багато матеріалів з інтернету, і, як часто це буває із чоловіками після сорока, підсів на історичну тематику. — Партизани як? Пішли на операцію, повернулися і чекають нової. До речі, тут у Чернігівській області є село Корюківка. Там німці, а точніше, угорці, убили шість тисяч людей. А радянські партизани дивилися на це з лісу і навіть не стрельнули.

— Шість тисяч?! — жахнулася Уляна.

— Навіть трохи більше. В Хатині, в Білорусі, там де пам’ятник поставили — сто п’ятдесят. А тут — шість тисяч.

— Страх Божий! А чого ж вони з тою Хатинню носилися?

Степан знизав плечима.

— А тому, що Хатинь схоже на Катинь, де польських офіцерів розстріляли, — пояснила Катька. — Хатинь–Катинь. Вікінг колись статтю про це писав.

— Вікінг? — здивувався Степан.

— Ну так, чоловік Віки, значить Вікінг, — пояснила Уляна.

— А я тоді хто? Улянінг?

— Ні, ти — капітан вже не першого рангу, так, Катю?

— Та ну що ти, це у мене вирвалося, — зашарілася господиня.

— Так це ви авторка цього визначення? — Степан дивився з цікавістю.

Уляна засміялася:

— Вона-вона. Знаєш, яка язиката?

— Ну а як тут не бути язикатою? — розвела руками Катька. — Приходить клієнт. Питаю: як ваше прізвище. Він каже: Сцит, і одразу пояснює: не той сцит, со сцит, а той, со за-сци-сцає!

Усі зареготали.

— Ну а саму вас як позаочі називають? — поцікавився Степан.

Катька знизала плечима:

— Позаочі — це позаочі, звідки я знаю?

— А у школі як називали?

— У школі Сапулою.

— Як-як?

— Сапула. У мене ніс був закладений, вчителька запитала, де зошит, а я сказала: сапула. От воно і прилипло.

— Так ти Сапула? А я і не знала, — засміялася Уляна. Саму її у школі дражнили «бульнабором», тобто бульйонним набором, через надзвичайну кістлявість, але згадувати про це вона не любила. — А ти ким у школі був? — запитала в Степана, щоб перевести стрілки.

— Шагутою. У мене в школі клички не було.

— Чому це? Боялися?

Він покрутив головою:

— Ні, просто прізвище таке, що само по собі, як кличка. Шагута. Що іще вигадаєш? І потім, в Росії усі одне одного на прізвище називають. Без імені. Навіть у школі. Прийнято так.

— Дикі люди, — знизала плечима Уляна.

І тут пролунав дзвоник у двері. Це прийшли Віка з Вікінгом та Світкою.

— Привіт кровосісям! — з порогу привіталася Віка, радісно посміхаючись.

— Мамо, а хто такі «кровосісі»? — не зрозуміла Світовида.

— Це у нас є прем’єр-міністр, він не може вивчити українську мову і плутає слова, а з нього всі сміються. Тому я і кажу тобі, щоб ти добре вчилася. Зрозуміло?

— Щоб не бути прем’єр-міністром?

Тут засміявся навіть зосереджений Вікінг.

Жінки після обміну ритуальними поцілунками пішли на кухню організовувати частування, Вікінг, як дурний до мила, дорвався до Катьчиних зошитів, а Степан сидів поруч, вислуховуючи коментарі та думки вголос, що, наче пара з-під кришки чайника, виривалися з розпашілої голови науковця. Уляна взялася виставляти на стіл келихи з серванта.

— Ну що? — Катька зайшла до кімнати зі своїм видатним «наполеоном» у руках.

— Це — безцінний матеріал. Нам не часто трапляються такі цільні документи — як з точки зору збереження, так і з точки зору опису подій, послідовно, від початку до кінця. Зазвичай доводиться мати справу з фрагментами чи спогадами.

Вікінг хапав зі столу то один то інший зошит, як дитина, якій подарували одночасно кілька іграшок…

— То я можу передати родичам, що вони допомогли науці?

— Обов’язково! І дайте мені їхній телефон, щоб ми записали свідчення про знахідку — хто, де, за яких обставин. Це дуже важливо.

Катька облизала палець, що під час перенесення торту замастився кремом.

— Але вони переживають, щоб воно не потрапило до нинішньої влади. Щоб не знищили.

Вікінг підвів очі від своїх забавок:

— Так, це дійсно проблема. У нас же інститутом національної пам’яті керує комуніст, а як комуністи вміють нищити документи, розповідати не треба. Тому це піде в інші руки. Неофіційні, але наукові. Ми, історики, мабуть, одні з небагатьох людей, що вчаться на помилках.

— До речі, про помилки, — втрутилася Уляна. — Ваш слідчий повідомив мені, що матеріали справи засекречено.

— Я знаю, — спокійно відгукнувся науковець.

Віка стрепенулася, неначе потривожена квочка:

— Що це означає?

— Це означає, що вони хочуть посунути зі справи мене як адвоката,