Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 17

Агата

За два дні ми з Ранмаром повернулися до академії.

Після усього, що сталося, знову опинитися у стінах замку було… Дивно, але приємно. Ніби тепер, коли з моїх плечей звалився тягар, і мені більше нічого не загрожувало, я вперше побачила його таким, яким він був.

Мене не лякали ані заняття з зіль, де по аудиторії літають казани, ані вибухові камені на лекціях з артефактики. Не лякали й заздрісні дівчата, що, за словами Ранмара, досі відбували покарання за останній напад на мене.

Насправді я не могла дочекатися занять. 

Проте, для початку я мала поговорили з артефактором сам на сам…

Я не стала розповідати Ранмару про те, що збираюся робити. Не через брак довіри, ні. Просто я сама не до кінця вирішила чи хочу, аби артефактора заарештували.

Роттуса, однак, взяла з собою.

Тепер, з офіційним дозволом, я могла не приховувати духа, і він був цьому надзвичайно радий. Чого не можна було сказати про мій план.

— Ти геть здуріла, Агато! — пихтів він, поспішаючи за мною, — Ти щойно з ліжка, на якому пролежала кілька днів після минулого нападу, і ось тепер збираєшся знову влізти у щось небезпечне! Невже ти помреш, якщо хоч раз поводитимешся, як нормальна людина, і залишишся у безпеці?!

Я похитала головою.

— Ти надто драматизуєш. Нічого зі мною не станеться. Врешті, я не збираюся йому погрожувати. Я хочу тільки поговорити.

Роттус зневажливо пирхнув.

— І він, звісно, повірить тобі на слово, і просто відпустить, знаючи, що ти знаєш чим він займається? Ти сама себе чуєш? Що ти робитимеш, якщо він вирішить на тебе напасти?!

— Я не така дурна. І перестрахувалася. А зараз цить. І краще зробись невидимим, гаразд? Просто дивись.

Подолавши декілька сотень сходів та пару довгих коридорів, я зупинилася перед знайомими дверима, й, набравши в груди побільше повітря, постукала.

Якусь мить відповіді не було, і я вже була майже впевнена, що її і не буде. Врешті, в мене не було жодних гарантій, що чоловік буде на місці. Та, попри це, двері в аудиторію врешті відчинилися, і я опинилася просто перед ельфом.

— Арієстель? — викладач з теорії магії не зміг приховати розгубленість, коли побачив мене.

— Гадаю, нам варто поговорити. Без свідків.

Я трималася спокійно та впевнено, зовсім як Ранмар перед підлеглими.

Губи викладача стиснулися в тонку лінію, й він відступив на крок, впускаючи мене до аудиторїі.

Коли за нами зачинилися двері, я навіть не зойкнула, і не шукала поглядом ознаку присутності духа, хоч і не сумнівалася в тому, що він десь тут, поруч, і не полишить мене одну “із цим вухастим”.

Ельф пройшов до викладацького столу й опустився у власне крісло, відкорковуючи графін з якоюсь червоною рідиною. Скоріш за все з вином.

— А я думав коли ти прийдеш до мене… — стиха промовив він. А тоді уп’явся в мене уважним поглядом. В ньому не було страху чи загрози. Тільки цікавість.

Разом з тим, з його обличчя ніби спала маска. Той образ, що він показував всім під час кожної лекції. Ввічливий, уважний, турботливий.

Я не помилялася, коли вважала цю картинку надто ідеальною. Все тому, що вона ніколи не була справжньою. Це було лише прикриттям. Як і робота викладача.

— Я знаю, що сталося. Знаю хто ви. Впізнала ваш голос.

Викладач примружився.

— Якщо ти збираєшся здати мене варті — нехай. Тільки врахуй, що, як та, що скористалася послугами темного артефактора, ти також опинишся під вартою.

Всівшись на найближчий стіл, я похитала головою.

— Я не збираюся цього робити.

— Тоді що тобі потрібно? Збираєшся вкрасти в мене щось ще? — цього разу в голосі ельфа вчувалася неприхована зневага.

Я виразно вигнула брову, вдаючи байдужість, хоча сама відчувала, як прискорився мій пульс.

Ось воно. Та причина, з якої я не здала ельфа Ранмару відразу, як отримала таку можливість.

— Мені здавалося ви отримали платню.

Ельф стиснув зуби.

— Це не плата, якщо її не просили, а артефакт викрали. Я радий, що тобі вистачило розуму не використовувати його проти викладачів та адептів. Однак, якщо ти гадаєш, що зможеш мене шантажувати та якось змусити до співпраці…

— В жодному разі. Насправді я прийшла сказати вам, що артефакт було знищено, і ним більше ніхто не зможе скористатися. Адже ви цього не хотіли, правда?

Ельф здивовано кліпнув очима, і я продовжила, помітивши в їхній глибині полегшення:

— Адже ви саме для цього приходили до дверей моєї кімнати декілька днів тому? І вся ця увага раніше… Це були ніякі не залицяння. Ви слідкували за мною і намагалися завадити мені скористатися артефактом. У вас на диво чиста совість для когось, хто їх створює, пане фон-Кір. Тож я не видам вас. Якщо, звісно, ви не робитимете нічого поганого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍