Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

– Тобто?

– Ти втратиш пам'ять, забудеш хто ти, хто твоя половина, яка твоя сила.

–Наскільки вони сильні? – запитав Найджел, взявши свою половину за руку.

–При таких втратах... гадаю, вони могутні. – відповів Нік, дивлячись на кожного з них. – Одна з них Ельга.

–Але ж вона не знає...– прошепотіла Калерія.

–Як вони можуть йти на невинних війною? – здивувалася Пайпер.

–Це не зовсім війна. Це правосуддя. У їхньому збоченому розумінні. – прошепотів Нік.

– Як же не війна? Вони збираються знищити нас усіх! – роздратовано зауважила Джилана.

Очі Кріса перестали світитися і він, задихаючись закрив їх. Стало холодно. Найджел бачив, як повільно ніч заповзає в усі закутки і змикається над ними. Джилана тулилася до нього, а він обіймав дівчину, мружачись від пориву вітру. Земля вкривалася інеєм, навколо ставало темно і вогко.

Ельгорт прийшов до них, знаючи, що Містифікатор був убитий його двійнятком. Він розумів, що ні Еймарк, ні Анжела, ні Ліліт не стануть для нього загрозою.

– Стій, де стоїш, Ґотлін.

Він обернувся. Смерть притиснула до його шиї гостру косу.

– Я прийшов просити допомоги.

– Ми не брали участі у війні Айріала. Це його підступи.

– Йому це відомо. Ну ж бо, Ліліт. Відпусти його.– зітхнув Еймарк.

– Вітаю, Ельгорте. – проспівала Анжела.

Життя була красивою, іноді в Ельгорта завмирало серце, побачивши її біляве волосся, що розсипалося по плечах, витончену фігуру і блискучі блакитні, майже прозорі, як води океану, очі. Часом він думав про те, що магам не надають вибору. За них вирішено, кого їм любити, і вони мають бути раді цьому. Звичайно, він любив Ельгу і любитиме завжди, але вона його сестра, Ельгорт завжди в якомусь сенсі заздрив людям з їхньою свободою волі. Він помітив, що Анжела подивилася на нього з розумінням. А потім перевела погляд на Ліліт. Смерть була її половиною, вони пасують одне одному ідеально, однак... чи відчуває вона душевне щастя від цього?

– Я відчуваю Ельгу. Відчуваю її гнів.

– Вона бездіяльна. – смикала рукав плаща Анжела. – Яка її політика? Айріал покинув місто у вогні. Маги знищували себе. Смертні втратили пам'ять.

– Ґотлін вимре до світанку наступного дня.– повідомив Еймарк.– Я бачив це уві сні.

– Адже ти теж бачив, як з'являються вони? – запитав Ельгорт у нього.

Очі Душечтеця зустрілися з його. Еймарк зітхнув.

– Чотири Леді Темряви. Так.

– Ельга стане їхнім ватажком.– повідомив Ельгорт.– Мені не потрібен цей цикл. Я не боюся його втрати. Я занадто довго страждав. Але, як урятувати інших?

Коса зникла з–під підборіддя Ельгорта. Сталь більше не холодила його шию.

– Нам трьом це не страшно.– пирхнула Ліліт, шукаючи в її загубленому погляді підтримку.– Ми – елементалі. Переродимося тими самими, ким і були.

– Тож, ви омиваєте руки? – ошелешено озирнувся він на неї.

– Так. Я не бажаю допомагати.– повідомив Еймарк.

– Ельга допомогла тобі зрозуміти. – благав Ельгорт. – Вона не говорила нічого, про вашу домовленість, але вона повернула тобі твого ворона.

Тінь сумніву пробігла по обличчю Еймарка.

– Діаваль прийняв своє ім'я. –відповів Душечтець.–І відтепер несе службу Ельзі.

– Це не має значення. Вона якось допомогла тобі. Ти щось дізнався.

Еймарк насупився. Ліліт примружила очі.

– Що такому, як Еймарк, могло знадобитися від нещасної Ельги? – фиркнула вона.

– Не варто недооцінювати її. – похитав головою Еймарк. – Вона – елементаль, як і ми. І ти відчула це, коли вона з'явилася до нас.

Ліліт стрибнула.

– Ну, так, як же... Життя, Смерть, Знання і... Лід.– вона розреготалася.

–У ній кров Абрахама, не забувай. Якби не він, ми всі не мали б наших сил.– спокійно повідомив Еймарк.

– Йди з миром, Ельгорте.– зітхнула Ліліт, сівши на підлогу, поруч з Еймарком.– Я починаю втрачати терпіння.

Еймарк задумливо погладив Ліліт по голові і відкинувся на своє крісло. Ельгорт зазначив про себе, що вони були в чомусь схожі. Обидва босі, у чорному, з холодними, байдужими чорними очима і блідою шкірою. Вони більше були схожі на половини одне одного, ніж Ліліт з Анжелою. Він помітив, що Життя випромінює менше впевненості в словах попередніх двох.

– Анж? – з надією запитав Ельгорт.

– Вона нікуди не піде! – схопилася Ліліт.

– А що скажеш ти? – ввічливо уточнив він у Анжели.

Життя опустила очі, хитаючи головою.

– Бачиш? – розреготалася Ліліт, і підскочила, хапаючи Анжелу за руку. – Їй це не потрібно. Забирайся.

– А чого хочеш ти? – не вгамовувався він. – Я не наполягаю, просто хочу знати.