Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

— Мені доведеться покинути тебе. Багато людей. Але коли все заспокоїться, я тебе знову знайду. Тепер я знаю, як шукати.

Пенсі стоїть у перехресті чужих поглядів, але зараз їй все одно, що їх побачать разом. Долоня Халіса торкається її щоки, і кінчики його пальців — гарячі, ледь не розпечені — малюють візерунки на її шкірі. На мить їй хочеться притиснутися до нього всім тілом. Але вона зупиняє себе. Все ж таки вони не в темряві рову і навіть не наодинці в Чорному лісі. Навколо надто багато інших турбот і зайвих людей, щоб ось так втрачати голову: цього разу вона вважатиме за краще зробити все усвідомлено. До того ж він сказав, що знайде її знову…

— Я мушу йти, — повторює він і, не чекаючи відповіді, повертається до неї спиною. 

Пенсі раптом здригається всім тілом, до неї приходить розуміння: так ось як виглядало її прощання з ним на Людожерському, ось чому він просив ще часу. Бо вона, побачивши його спину, з'ясовує, що також не готова відпустити його цієї миті. І нехай зараз вони не прощаються назавжди, їй хочеться зробити те, що раптово спадає на думку.

Вона кидається за ним. Звісно, Халіс повертається, дейд нізащо б не приховали від нього її порив. Він запитально дивиться, і Пенсі наважується. Вона витягується догори так високо, як тільки може, а карена зростом не обділила природа, і торкається його губ своїми губами.

— Повертайся, я буду чекати, — шепоче вона.

Пенсі розуміє, що все зробила правильно. Для себе насамперед. Але, здається, і для Халіса теж. Бо він із задоволенням повертає їй поцілунок. Загортає її в свої обійми, цілує так, що хтось із мисливців присвистує, а Фалетанотіс бурчить: 

— Не витріщайтеся, нема на що тут витріщатися!

Це прощання відчувається набагато кращим.

Не минає й години після того, як пішов Халіс, як з'являються розвідники від союзу. Поселення по той бік Чорного лісу практично не постраждало, міцні стіні будівель витримали, але сходження лавини знищило табори лісорубів і пошкодило дорогу між лісом і найближчим великим містом. Тому основна допомога, зібрана мисливцями і градоначальниками, так затрималася.

Поступово людей навколо стає все більше. Пенсі відсторонюють від поранених лікарі, які дісталися місця разом з основним загоном. Вона ще намагається чимось допомогти, але незабаром залишає все тим, хто прийшов, і приєднується до Фалетанотіса. Той сидить на величезному камені трохи осторонь. Його одразу помістили під охорону, поруч із руїнником троє озброєних мисливців. Вони косо поглядають на Пенсі, але те, що Фалетанотіс дозволяє їй сісти поруч і привалитися до його плеча, здається, означає для них лише збільшення об'єктів, яких треба захищати. Кілька хвилин потому до групи з трьох охоронців долучаються ще двоє.

І от Пенсі — втомлена і без зайвих думок — сидить на камені, бовтає ногами і дивиться вгору. Там стикаються одна з одною стіни синіх і сірих хмар, і зрідка в отворах між ними проглядає біле зимове сонце. Високо в небі миготять швидкі птахи, трохи ближче до землі чорніють поламані гілки, які ніби намагаються дотягнутися і проштиркнути хмари. І до неба, хмар і гілок додаються короткі дейд і скуйовджене волосся Фалетанотіса. Сам простір навколо неї гуде, розтривожений десятками людських голосів — і сумних стогонів болі, і радісних вигуків. В її руках сумка з відерсом: на дотик фігурки гладенькі й трохи м'які, за відчуттями це звичайнісінький відерс — його ніби оточує легка хмара загадкової й незрозумілої соми, яка поколює пальці і гріє їх. Це і дивовижне дерево, і справжні всемогутні ліки. Хоча дія його набагато глибша, загадковіша і страшніша. Утім, чому тут дивуватися: будь-які ліки у великих дозах можуть стати отрутою. 

Пенсі вдихає морозне повітря, потягується і запитує Фалетанотіса:

— Ти ж не збираєшся нікуди зникати?

— Він повернеться, — фиркає руїнник і обіймає її за плечі. — А мені й у твоєму домі добре. То навіщо поки що шукати щось краще?