Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

це все? Е-е, сказав я собі, у цьому ж то й таємниця. Оце ж і є потаємне знання. Задля цього й треба поїхати до Каліфорнії — щоб побачити містичне видіння і осягти істину: корч таки може знати, що корч — це все. І осягнувши цю істину в містичному видінні, ти очищаєшся і стаєш вільним. Стаєш мовби єдиним цілим з Великим Ко́рчем.

Отак я мчав усе далі на схід і нарешті дістався додому.

Приїхав я пізно вночі й одразу ліг спати. А вранці, добре відпочивши й чисто поголившись, з’явився на роботу й пішов привітатися з Хазяїном. Мені дуже хотілось побачити його і пильно придивитися, чи немає в ньому чогось такого, чого я раніше не добачав. Я просто мусив роздивитись його якнайпильніше, бо тепер він був людиною, що має все, а я не мав нічого. Чи, точніше, виправив я себе, він має все, за винятком одної речі, яку маю я, дуже важливої речі — отієї-от таємниці. І отак виправивши себе, я, мов той священик, що з поблажливим жалем споглядає труди та муки людські, зайшов до приймальні, минув секретарку, постукав і відчинив двері.

Ось і він, і анітрохи не змінився.

— Привіт, Джеку,— мовив він, відкинув звислого чуба і, спустивши ноги зі стола, пішов мені назустріч з простягнутою рукою.— Де це ти, в біса, пропадав?

— На Заході,— відказав я вдавано недбало й потиснув його руку.— Просто проїхався на Захід. Знудився тут трохи, от і влаштував собі невеличкий перепочинок.

— Добре розважився?

— Дуже добре розважився,— відповів я.

— Чудово,— мовив він.

— А ви тут як? — спитав я.

— Чудово,— сказав він,— усе чудово.

Отже, я повернувся додому, туди, де все було чудово. Все було так само чудово, як і до мого від’їзду, з тією лише відмінністю, що тепер я знав таємницю. І оце моє потаємне знання відособило мене від усіх. Коли знаєш цю таємницю, спілкуватися з тими, хто її не знає, однаково що з бешкетливим, напханим вітамінами вилупком, якого ніщо не цікавить, крім кубиків чи бляшаного барабана. І не можна відвести когось убік і повідати йому свою таємницю. Якби ти й спробував це зробити, людина, з якою ти поділишся своїм потаємним знанням, подумає, що ти жалієш себе й шукаєш співчуття, тоді як насправді ти сподіваєшся не співчуття, а поздоровлень. Отож я робив своє щоденне діло, їв свій хліб щоденний, бачив навколо знайомі обличчя і поблажливо, мов той священик, усміхався.

Стояв червень, і було жарко. Кожного вечора, крім тих вечорів, коли йшов у кіно з кондиційованим повітрям, я повертався після пізнього обіду до своєї кімнати, роздягався догола, лягав і під дзижчання вентилятора, що бурив і свердлив мені мозок, читав якусь книжку, аж поки стихав безугавний вуличний гомін за вікном і чути було тільки поодинокі віддалені гудки таксі чи брязкіт і скрегіт нічного трамваю десь на повороті. Тоді я простягав руку, вимикав світло і, повернувшись на бік, засинав, тим часом як вентилятор і далі бурив собі та свердлив.

У червні я кілька разів бачив Адама. Він ще глибше поринув у роботу, пов’язану з новим медичним центром, ще суворіше й невблаганніше заганяв себе. Хоч із закінченням навчального року в університеті в нього, звісно, утворився деякий просвіток, одначе Адам ущерть заповнював його, віддаючи ще більше часу приватній практиці та роботі в клініці. Коли я приходив до нього додому, він казав, що радий мене бачити, і, може, так воно й було, проте говорив він дуже скупо, і, поки я сидів у нього, він усе глибше й глибше занурювався у свої думки, так що зрештою мені починало здаватися, ніби я розмовляю з людиною, яка сидить у глибокому колодязі, і мушу чимдуж кричати, аби вона мене почула. Тільки раз він пожвавішав — коли одного вечора мимохідь сказав, що завтра вранці має робити операцію, а я запитав, яку саме.

Він відповів, що пацієнт хворий на кататонічну шизофренію.

— Виходить, псих? — спитав я.

Адам посміхнувся й відказав, що я не дуже помилився.

— А я й не знав, що ти ріжеш і психів,— зауважив я.— Думав, ти улещуєш їх, саджаєш у холодні ванни, даєш їм плести кошики й розпитуєш про їхні сни.

— Ні,— сказав він,— їх можна оперувати.— І, ніби вибачаючись, додав: — Це зветься фронтальна лоботомія.

— А що воно таке?

— Часткове видалення лобових доль мозку з обох боків,— пояснив він.

Я спитав, чи залишиться той псих живий. Адам відповів, що ручитися не можна, але якщо виживе, то стане зовсім інший.

Я спитав, що він має на увазі під словом «інший».

— Ну, стане зовсім іншою особистістю.

— Наче після навернення до християнської віри?

— Навернення не змінює особистості,— сказав він.— Після нього особистість залишається та сама. Тільки починає функціонувати на основі іншої системи цінностей.

— А той чоловік стане іншою особистістю?

— Так,— відповів Адам.— Тепер він просто сидить на стільці або лежить горілиць на ліжку, втупивши очі в простір. Лоб у нього поораний зморшками. Час від часу він тихо стогне або щось вигукує. Інколи в таких випадках ми виявляємо й манію переслідування. Та за всіх обставив пацієнт перебуває в стані тяжкої, гнітючої туги. А після операції він невпізнанно зміниться. Стане розкутий, веселий, приязний. Зморшки на лобі розгладяться. Він добре спатиме, добре їстиме і залюбки стоятиме біля огорожі й хвалитиме сусідські настурції чи капусту. Буде цілком щасливою людиною.

— Якщо ти можеш гарантувати такі наслідки,— сказав я,— тобі пряма дорога у великий бізнес. Як тільки піде поголос про твої чудеса.

— Ніколи не можна нічого гарантувати,— відказав Адам.

— А що, коли вийде не так, як передбачалось?

— Ну що ж,— мовив він,— траплялися такі випадки, хоч, хвалити бога, не в мене, коли пацієнт ставав не приязно розкутий, а геть розкутий морально.

— Тобто починав за ясного дня валити на підлогу сестричок?

— Щось подібне,— сказав Адам.— Якби йому дозволили. Зникають усі звичайні заборони.

— Ну, якщо твій завтрашній пацієнт вийде з лікарні такий-от, він, безперечно, стане цінним надбанням для суспільства.

Адам криво посміхнувся й сказав:

— Не гіршим за багатьох тих, кому не робили операції.

— А можна подивитись, як ти її робитимеш? — спитав я. Мене раптом охопило бажання неодмінно побачити все самому. Я ще ніколи не бачив операції. Як