Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

газетяр, я був присутній при трьох стратах на шибениці та одній на електричному стільці, але то зовсім інше. Вішаючи людину, ви не змінюєте її особистості. Ви змінюєте лише довжину її шиї і надаєте обличчю здивованого виразу, а на електричному стільці просто підсмажуєте величезний кусень живого м’яса. А ця операція мала бути куди дійовіша від того, що сталось із Савлом по дорозі в Дамаск80. Отож я й попросився її побачити.

— Навіщо? — запитав Адам, допитливо вдивляючись мені в обличчя.

Я відповів, що просто з цікавості.

Він сказав: гаразд, але приємного буде мало.

— Мабуть, так само, як і в страті на шибениці,— зауважив я.

Тоді він узявся розповідати мені про ту хворобу. Малював для мене схеми, діставав з полиць і показував книжки. Він захопився й зовсім заговорив мене. Та й мене все те так зацікавило, що я забув спитати його про одну річ, яка спала мені на думку ще на початку нашої розмови. Адам сказав, що при релігійному наверненні особистість не змінюється, а тільки починає функціонувати на основі іншої системи цінностей. От я й хотів запитати його: а де ж, якщо особистість не змінюється, де ж вона бере ту іншу систему цінностей, щоб функціонувати на її основі? Але потім це вискочило в мене з голови.

Та хай там як, а операцію я побачив.

Адам звелів убрати мене так, щоб я міг зайти разом з ним до операційної. Потім принесли пацієнта й поклали на стіл. То був худий чоловік з гачкуватим носом і похмурим обличчям, що трохи скидався на Ендрю Джексона81 чи на провінційного проповідника, незважаючи на білий тюрбан із стерильних рушників. Але той тюрбан був хвацько зсунутий назад, залишаючи відкритим тім’я. Передня частина черепа була виголена. На обличчя пацієнтові наклали маску й виключили його з дійсності. Адам узяв скальпель і зробив рівні тонкі надрізи поперек маківки і вниз до скронь, а потім просто стягнув шкіру на лоб акуратним клаптем. І зробив це так вправно, що поряд з ним і воїн-команч видався б мізерним практикантом. Тим часом інші промокали кров, яка лилася досить щедро.

Після того Адам узявся до справжнього діла. Тепер в руках у нього було щось на зразок свердла з коловоротом. Він просвердлив тією штукою по п’ять чи шість отворів з кожного боку черепа — їх називають трепанаційними отворами. Потім почав орудувати такою собі зазубленою дротиною — пилкою Жіглі, як він сказав мені раніше. Нею він пиляв череп аж доти, доки в передній частині голови утворилося щось подібне до дверцят, які можна було відхилити вниз і таким чином дістатися до самого механізму. Одначе перед тим йому ще довелося розітнути тонку бліду плівку, що зветься мозковою оболонкою.

Минуло вже понад годину — чи принаймні так мені здавалось,— і ноги в мене гули від довгого стояння. До того ж в операційній було жарко, але я тримався, незважаючи на кров. Почасти через те, що людина на столі здавалася наче несправжньою. Та й узагалі я забув, що то людина, і спостерігав лише досконалу теслярську роботу. І майже не звертав уваги на деталі, які нагадували про те, що на столі лежить таки людина. Приміром, одна з медсестер пильно стежила за кров’яним тиском і час від часу підлагоджувала апарат для переливання крові — пацієнтові безперервно вливали кров із закріпленої на стояку пляшки з гнучкою трубкою.

Я тримався чудово, аж поки дійшло до випалювання. Щоб видалити оті частки мозку, вони застосовують електричний інструмент, що являє собою звичайнісінький металевий стерженець, застромлений у держак зі шнуром. Уся та штука схожа на електричні щипці для завивання волосся. Справді-бо, я весь час дивувався, яке просте, непоказне й раціональне все те дороге приладдя і як воно скидається на найбуденніші інструменти, що їх знайдеш у першому-ліпшому добре впорядкованому домі. Понишпоривши в кухні та по шухлядах жінчиного туалетного столика, кожен за п’ять хвилин набере їх доволі, щоб і собі взятися до такого діла.

Ну так от, під час електрокаутеризації той невеличкий стерженець і вирізує, а точніше, випалює що там потрібно. При цьому виділяється трохи диму й досить багато запаху. Мені принаймні його здалось аж задосить. Спершу ще було сяк-так, але потім я пригадав, де я чув такий запах раніше. Колись давно, коли я ще був хлопчиськом, у Берден-Лендінгу згоріла серед ночі стара стайня, і всіх коней вивести не встигли. У вогкому й нерухомому нічному повітрі довго стояв дух паленої конини, і я не міг його забути ще довго по тому, як у вухах перестало лунати пронизливе кінське іржання. І коли я збагнув, що палений мозок пахне так само, як ті палені коні, мені стало млосно.

Одначе я мужньо тримався. Операція тривала довго, ще кілька годин, бо видаляти мозок можна було лише невеличкими дрібками, поступово заглиблюючись усе далі. І я мужньо тримався до кінця, аж поки Адам зашив мозкову оболонку, поставив на місце оті дверцята в черепі, а тоді натяг на них шкіру й зашнурував її, так що любо було глянути.

Видалені дрібки мозку винесли геть — додумувати свої дріб’язкові думки десь на смітнику,— а те, що лишилося в ще недавно розкритій навстіж черепній коробці похмурого худого чоловіка, було знов запечатане в ній і мало створювати цілком нову особистість.

Коли Адам і я вийшли з операційної, він помився, а тоді ми почали стягати з себе оті білі нічні сорочки, і я сказав йому:

— До речі, ти забув його охрестити.

— Охрестити? — перепитав Адам, вилазячи із своєї нічної сорочки.

— Атож,— сказав я,— він же народився наново, хоча й не від жінки. Нарікаю тебе в ім’я Великого Корча, Малого Корча і Святого Духа. Що також, поза всяким сумнівом, Корч.

— Що це ти, в біса, верзеш? — запитав він.

— Та нічого,— відказав я.— Просто так, для сміху.

Адам видушив із себе бліду поблажливу посмішку, але, як видно, не вважав мої слова смішними. Пригадуючи це тепер, я й сам не бачу в них нічого смішного. Але тоді вони здавалися мені дуже смішними. Аж до кольок у животі. Та й багато речей, що здавалися мені смішними того літа з висоти моєї олімпійської мудрості, тепер мені зовсім не смішні.

Після тієї операції я довго не бачив Адама. Він виїжджав до східних штатів у якихось справах — певне, у справах тієї ж таки лікарні.