Джоан Роулінг - Убивчий білий, Джоан Роулінг

не повірили вони в цю історію, бо не могли її перевірити, а отже, дивним чином вона здавалася більш правдивою?

— Ми говоримо про братів Тіґан, так? — спитав Страйк.

— Ви ж бачите, який він тямущий? — наївно спитав Біллі у психіатра-чоловіка понад його плечем.— Бачите? Бачите, скільки він знає? Так,— відповів він, розвертаючись до Страйка.— Вона — їхня молодша сестра. Вони були як ми, працювали на Чизвеллів. Раніше роботи так було багацько, але потім вони продали землю, більше їм стільки людей не треба.

Він випив ще чаю, тримаючи горнятко обіруч.

— Біллі,— спитав Страйк,— ти пам’ятаєш, де був після того, як ходив до мене в офіс?

Водномить Біллі пройняла сіпавка. Права рука відпустила тепле горнятко, торкнулася носа й грудей стрімкою, нервовою серією рухів.

— Я був... Джиммі не хоче, щоб я про це розповідав,— сказав він, незграбно відставляючи горнятко на стіл.— Він мені наказав не розповідати.

— Гадаю, відповісти на питання містера Страйка важливіше, ніж перейматися думкою твого брата,— з-за спини Страйка сказав лікар.— Ти же знаєш, що можеш не бачитися з Джиммі, якщо не хочеш, Біллі. Ми можемо попросити його дати тобі ще трохи часу тут, щоб ти одужував у спокої.

— Джиммі до тебе приходив туди, де ти був? — спитав Страйк.

Біллі пожував губу.

— Так,— нарешті відповів він,— і сказав там і лишатися, бо знову все зіпсую. Я думав, що на дверях вибухівка,— з нервовим сміхом додав він.— Думав, якщо спробую вийти, то двері вибухнуть. Мабуть, то неправильно? — спитав він, виглядаючи на обличчі Страйка якийсь натяк.— Мені інколи таке лізе в голову, як стає гірше.

— Можеш згадати, як ти вибрався з місця, де тебе тримали?

— Я вирішив, що вибуховий пристрій вимкнули,— відповів Біллі.— Той тип звелів мені тікати, я й побіг.

— Що за тип?

— Який мене там тримав.

— Ти пам’ятаєш, що робив, поки був у полоні? — спитав Страйк.— Як ти проводив час?

Біллі похитав головою.

— А пам’ятаєш,— спитав Страйк,— щоб щось вирізьблював на дереві?

В очах Біллі постали страх і подив. Тоді він засміявся.

— Ви все знаєте,— сказав він і підняв перев’язану ліву руку.— Ніж зіскочив, та й просто в мене.

Психіатр-чоловік послужливо додав:

— Біллі привезли до нас із правцем. Він мав на руці великий поріз, почалася інфекція.

— Що ти вирізьбив, Біллі?

— Тож я це таки дійсно зробив? Вирізьбив там на дверях білого коня? Бо потім я не знав, чи то було насправді.

— Так, ти це зробив,— підтвердив Страйк.— Я потім бачив ті двері. Дуже майстерна робота.

— Авжеж,— відповів Біллі,— я ж раніше... ну, трохи той-во. Різьбив. Для батька.

— На чому ти різьбив коня?

— На підвісках,— відповів Біллі, здивувавши Страйка.— На таких маленьких дерев’яних кружечках на шкіряних шнурках. Для туристів. Їх продавали у крамниці у Вонтеджі.

— Біллі,— сказав Страйк,— ти пам’ятаєш, як саме опинився у тій ванній? Ти туди прийшов до когось, тебе привели?

Очі Біллі знову блукали рожевими стінами, між бровами з’явилася глибока складка. Він думав.

— Я шукав чоловіка на прізвище Віннер... ні...

— Вінн? Ґерайнт Вінн?

— Так,— відповів Біллі, приголомшено дивлячись на Страйка.— Ви все знаєте. Звідки ви все знаєте?

— Я тебе шукав,— пояснив Страйк.— Навіщо ти шукав Вінна?

— Почув, що Джиммі про нього говорив,— відповів Біллі, знову гризучи ніготь.— Джиммі сказав, що Вінн допоможе дізнатися більше про дитину, яку вбили.

— Вінн збирався допомогти дізнатися більше про вбиту дитину?

— Так,— знервовано відповів Біллі.— Розумієте, я, коли з вами зустрівся, вирішив, що ви — з тих людей, які мене хочуть спіймані і закрити. Вирішив, ви мені влаштували пастку й... у мене таке трапляється, як стане гірше,— безнадійно додав він.— Тож я натомість пішов до Віннера... до Вінна. У Джиммі були записані його адреса й телефон, тож я пішов шукати Вінна. І мене впіймали.

— Впіймали?

— Так, смаглявий такий тип,— пробурмотів Біллі, поглядаючи на психіатриню.— Я його злякався, подумав, що то терорист і хоче мене вбити, але потім він сказав, що працює на уряд. Я й подумав, що уряд хоче замкнути мене в його будинку і заклав вибухівку у вікна й двері... Але я не думаю, що так було насправді. То просто моя уява. Він, мабуть, не хотів, щоб я сидів у нього у ванній. Мабуть, хотів мене здихатися,— додав Біллі з сумною усмішкою.— А я не йшов, бо боявся підірватися.

Він неуважно торкнувся носа, грудей.

— Здається, я вам знову дзвонив, але ви не відповіли.

— Ти дзвонив. Лишив мені повідомлення на автовідповідачі.

— Правда? Так... я думав, ви мене звідти витягнете... вибачте,— сказав Біллі, потираючи очі.— Коли я в такому стані, то сам не знаю, що кою.

— Але ти певний, що бачив, як задушили дитину? — тихо спитав Страйк.

— О так,— без надії звів очі Біллі.— Так, і це завжди зі мною. Я знаю, що бачив це.

— А чи ти не намагався покопати там, де...

— Боже, та ні,— відповів Біллі.— Копати під батьковим будинком? Ні. Я боявся,— слабким голосом додав він.— Не хотів знову бачити... оте. Коли її закопали, то перестали виполювати кропиву й бур’яни. Мені таке снилося, ви не повірите. Ніби вона викопалася з лощовини, така вся зогнила, і дереться до мене у вікно...

Ручки психіатрів дряпали в записниках.

Страйк перейшов до категорії «Речі», виділеної у його власному записнику. Лишилося всього два питання.

— Біллі, а ти не встановлював хреста туди, де закопали тіло?

— Ні,— відповів Біллі, злякавшись на саму думку про таке.— Я до лощовини і близько не підходив, якщо міг, жодного бажання не мав.

— Останнє питання,— сказав Страйк.— Біллі, а твій батько робив для Чизвеллів щось незвичайне? Я знаю, що він був різноробом, але чи не було чогось, що він би...

— Ви про що? — спитав Біллі.

Він так перелякався, як ніколи раніше під час бесіди.

— Не знаю,— обережно мовив Страйк, приглядаючись до його реакції.— Просто подумав...

— Джиммі мене попереджав! Він казав, що ви винюхуєте всяке про батька. Але мене не можна в тому винуватити, ми там ні до чого, ми були малі!

— Я ні в чому тебе не звинувачую,— відповів Страйк, але вже загрюкали стільці: