Стівен Кінг - Загублена земля. Темна вежа III

перейшов до найтяжчого. До чекання. Але Юк повернувся швидко, менш ніж за три хвилини. Роланд видобув його з шахти й поставив на підлогу. Звір дивився на нього, витягнувши свою довгу шию.

— Скільки їх там, Юк? Скількох ти бачив?

Певний час йому здавалося, що шалапут так і дивитиметься на нього стривоженим поглядом. Але потім тварина невпевнено підняла праву лапу, випустила пазурі й подивилася на них, наче силкуючись щось згадати. І врешті–решт почала стукати пазурями по підлозі.

Один… два… три… чотири. Пауза. Потім ще два рази, швидко й делікатно. Випущені пазурі тихо цокотіли по сталі: п'ять, шість. Юк зробив ще одну паузу. Він розгублено опустив голову, наче дитина, що мучиться від титанічної боротьби, яка відбувається у неї в душі. Але потім підвів погляд на Роланда і востаннє стукнув кігтями по сталі.

— Ейк!

Шестеро. Сиві… і Джейк.

Роланд підхопив Юка на руки й погладив його.

— Розумник! — пробурмотів він на вухо тваринці. Його переповнювали відчуття подиву і вдячності. Насправді він сподівався отримати певну відповідь, але це перевершило всі сподівання. І сумніватися в точності відповіді він не збирався. — Хороший малюк!

— Юк! Ейк!

Так, Джейк. З Джейком біда. З Джейком, якому він дав обіцянку. І він її дотримає.

Стрілець глибоко замислився. Ця дивна й дуже своєрідна здатність занурюватися в думки — поєднання сухого прагматизму й шаленої інтуїції — дісталася йому від бабці, Дідре Божевільної, і саме ця здатність допомагала йому виживати всі ці довгі роки, навіть після того, як всі його друзі пішли з життя. Тепер від цього залежало також життя Джейка.

Роланд знову взяв Юка на руки, знаючи, що Джейк, можливо, житиме, але шалапут загине — сумнівів у цьому майже не залишалося. Стрілець зашепотів Юкові у нашорошене вухо кілька простих слів, раз у раз їх повторюючи. Потім підніс тваринку до вентиляційної шахти.

— Хороший малюк, — прошепотів він. — А тепер іди. Зроби це. Моє серце з тобою.

— Юк! Ерце! Ейк! — тихо сказав шалапут і подріботів назад у пітьму.

Роланд чекав. Знаючи, що невдовзі чортам у пеклі буде мало місця.

30

Постав мені питання, Едді Дін з Нью–Йорка. І нехай воно буде цікавим… бо інакше ти й твоя жінка помрете, хай там звідки ви прийшли.

І як, на Бога, реагувати на таке?

Червона лампочка згасла, натомість знову зажевріла рожева.

— Швидше, — поквапив їх тихий голос Маленького Блейна. — Він ще ніколи не був такий лютий… швидше, бо він вас уб'є!

Едді тьмяно усвідомлював, що наполохані голуби досі тріпотять крилами під стелею Колиски і що деякі птахи попадали мертві на підлогу, розтрощивши собі голови об колони.

— Що він хоче? — засичала Сюзанна на гучномовець і на голос Маленького Блейна, що ховався десь усередині. — Заради всього святого, що йому від нас треба?

Жодної відповіді. Едді відчув, що час на роздуми швидко спливає, його вже практично не залишилося. Тож він натиснув кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і швидко–швидко заговорив у динамік, відчуваючи, що піт струмками стікає йому по щоках і шиї.

Постав мені питання.

— Отож, Блейне! Що ти робив ці кілька років? Навряд чи катався туди–сюди на південний схід, еге ж? А чого це так? Либонь, нездужав?

Відповіді не було, тільки голуби тріпотіли крильми в повітрі. Едді вже уявив собі, як силкувався закричати Ардіс, коли в нього почали плавитися щоки й зайнявся язик.

Волосся в Едді на потилиці заворушилося й почало злипатися. Страх? Чи електрика накопичується?

Швидше… він ще ніколи не був такий лютий.

— Хто тебе взагалі зробив? — гарячково спитав Едді, а сам подумав: «Якби ж я тільки знав, що цій клятій бляшанці треба!» — Хочеш про це поговорити? Тебе зібрали Сиві? Та ні… мабуть, Великі Древні, так? Або…

Едді замовк. Блейнова мовчанка зараз відчувалася шкірою, як пара товстих рук, що обмацують жертву.

— Що тобі треба? — закричав Едді. — Що ти, в біса, хочеш почути?

Відповіді не було, тільки кнопки на переговорному пристрої знову сердито засвітилися темно–червоним. І Едді зрозумів, що їхній час майже вичерпався. Він чув у повітрі тихе дзижчання — так дирчить електрогенератор, — і навряд чи цей звук був просто витвором його уяви, як би йому цього не хотілося.

— Блейне! — раптом закричала Сюзанна. — Блейне, ти мене чуєш?

Жодної відповіді… а Едді відчував, що повітря наповнюється електрикою, як миска під краном — водою. Електрика боляче жалила його в ніс із кожним вдихом, пломби в зубах дзижчали, як розлючені комахи.

— Блейне, я маю до тебе питання, воно досить цікаве! Слухай! — Вона заплющила очі, знавісніло тручи скроні пальцями, а потім знову розплющила повіки. — «У неї нема плоті, зате є ім'я. Часом вона висока, часом низенька…» — Сюзанна затнулася, благально дивлячись на Едді широко розплющеними очима. — Допоможи! Я не пам'ятаю, що там далі!

Едді дивився на неї так, наче вона несповна розуму. Що, на Бога, вона верзе? Аж раптом він дотумкав, про що йдеться. Звісно, це ж ідеальний варіант! І решта загадки згадалася так само точно, як два останні шматочки стали б на свої місця у пазлі. Едді знову нахилився до гучномовця.

— «Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи робимо вправи. І в кожній грі вона з нами». Що це таке? Хотів питання, то маєш. Що це?

Червоне світло в кнопках «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» під ромбом цифр, блимнувши, згасло. Блейн не озивався, і здавалося, цій мовчанці не буде кінця… але Едді відчув, що електричний струм, який поволі охоплював його тіло, зменшився.

— ЗВІСНО, ЦЕ ТІНЬ, — врешті–решт відповів голос Блейна. — ДУЖЕ ПРОСТЕ ПИТАННЯ… АЛЕ НЕПОГАНЕ. ГЕТЬ НЕПОГАНЕ.

Голос, що линув з динаміка, пожвавішав і став трохи задумливий. А ще відчувалося в ньому щось інше. Втіха? Жага чогось? Едді не міг визначити напевно, але точно знав, що в голосі поїзда були нотки Маленького Блейна. Він знав і дещо інше: Сюзанна щойно врятувала їхні душі. Принаймні, на деякий час. Він нахилився й поцілував її в холодне спітніле чоло.

— ВИ ЗНАЄТЕ ЩЕ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ? — поцікавився Блейн.

— Так, звісно. Ми їх багато знаємо, — вмить озвалася Сюзанна. — У нашого друга Джейка є ціла книжка загадок.

— З НЬЮ–ЙОРКА? — уточнив Блейн. І цього разу Едді чітко збагнув, що коїться з його голосом. Хай навіть Блейн — машина, але не дарма Едді шість років сидів на героїні. Спрагу до кайфу в голосі він впізнав одразу