Колін Маккалоу - Дотик

і верещала як різана — я саме проходила коридором і почула її крик, що було, слава Богу, якраз вчасно. Анна ніяк не хотіла відпускати Доллі, щипала її та смикала, приказуючи: «Доллі погана, погана». Тільки удвох з Півонією вдалося нам видрати у неї дитинча, а потім півдня його заспокоювали. У малої вискочив величезний синець, і вона багато днів не підходила до Анни. Це розізлило Анну. Ти ж знаєш її, вона добродушна і ніколи не злиться. Просто некерована під час менструацій — от і все. Та все ж ми вирішили ненадовго віддати їй Доллі — і подивитися, як вона поведеться. І її злість відразу ж пропала. На щастя, Доллі не заперечувала: мені здається, вона вже настільки виросла, що пам’ять про завданий біль важить менше, аніж розлука з матір’ю.

— А що це за Півонія? — нахмурилася Нелл.

— Дівчина з родини Вонґів. Її прислала Рубі, коли Доллі навчилася ходити й говорити. Не стільки щоб замінити Джейд, скільки щоб допомогти мені.

— Вона така сама, як і Джейд?

— Мабуть, ні, але так само віддана і старанна.

— Треба було проігнорувати батька та їхати додому, — пробурчала Нелл. — Ходімо подивимося на них, мамо.

Дитяча кімната виглядала так, хоч картину малюй, — настільки бездоганна була вона у кожній своїй деталі. Нова дівчина Вонґ сиділа, скоцюрбившись, біля Анни, а та тримала Доллі на колінах — дві чорні голівки, одна з прямим волоссям, друга — з кучерявим, обидві схилені над миловидною світловолосою дівчинкою, пухкенькою та з ямочками на щоках.

Востаннє Нелл бачила Доллі, коли та була іще немовлям, а тепер перед нею було майже дворічне дитинча зі світлими кучерями, янгольським личком та аквамариновими очима. Її брови та вії були брунатними, вказуючи на те, що світле волоссячко з часом потемніє, а вираз її обличчя не нагадував ані Александра, ані Елізабет. Безперечно, вона була схожою на свого батька.

Коли Анна підняла очі і побачила Нелл, її обличчя вкрила посмішка; вона відкинула Доллі вбік — це не було чимось несподіваним, бо Півонія з готовністю підхопила дитину і, неушкоджену, поставила на підлогу.

— Нелл, Нелл, Нелл! — закричала Анна, простягуючи руки.

— Привіт, люба моя, — сказала Нелл, обнімаючи та цілуючи сестру.

— Доллі, де Доллі? — вимогливо спитала Анна.

— Ось, — відповіла Півонія, подаючи їй дівчинку.

— Доллі, моя Доллі, — сказала Анна, звертаючись до Нелл і сяючи від радості.

— Привіт, Доллі. Ти мене пам’ятаєш чи ні? — спитала Нелл, беручи малесеньку ручку. — Я — твоя тітонька Нелл.

— Тітонька Нелл, — чітко вимовила дівчинка і посміхнулася.

— Можна мені взяти її на руки, Анно?

Анна нахмурилася і підозріло поглянула на сестру з-під красивих темних брів, і на якусь мить Елізабет і Нелл здалося, що Анна знову напуститься на сестру, як і раніше, до народження Доллі. Але Анна підняла дитину з колін і безтурботно кинула її Нелл.

— Ось, тримай! — Заперечний імпульс явно вщух.

Провівши півгодини з Анною та Доллі, Нелл заморилася більше, аніж під час сутичок з білими студентами в університеті, але це також додало їй упевненості сказати те, що мало бути сказано.

— Мамо і тату, — сказала вона в бібліотеці, де вони зібралися утрьох. — Я хочу обговорити з вами одну невідкладну справу.

Відчувши, про що йтиметься, Елізабет внутрішньо зіщулилася, а Александр запитливо відірвав очі від келиха з вином, у який він задумливо дивився.

— Це про Анну та Доллі.

— А що з ними не так? — спитав Александр, подавляючи позіхання.

— Вам доведеться їх роз’єднати.

Він ошелешено глянув на неї.

— Роз’єднати? Навіщо?

— Тому що Доллі — жива дитина, до якої Анна ставиться так, начебто вона — ганчіркова лялька. Пам’ятаєте, що трапилося, коли кілька років тому їй подарували цуценя? Вона його надто сильно стиснула, воно її вкусило — і вона розмазала його мозок по стінці, схопивши його за ноги і гепнувши об куток. Така сама доля чекає і на Доллі, яка вже достатньо велика та незалежна і має право на хоч трохи свободи. Свободи, яку Анна не бажає їй дати. Ганчіркові ляльки завжди під рукою, їх можна закинути в куток, а потім знову взяти, коли захочеться.

— Та ти перебільшуєш, Нелл, — мовив Александр.

— Точно перебільшуєш, — піддакнула матір. — Бо Анна любить Доллі.

— Вона і цуценятко любила, ну то й що? Я не перебільшую! — підняла вона голос, у якому зазвучали різкі нотки. — Татку, хіба мама не казала тобі, як Анна ущипнула Доллі за руку кілька тижнів тому? І як на руці в Доллі вискочив величезний синець?

— Ні, — відповів Александр, ставлячи на стіл келих з вином.

— Але ж то було лише один-єдиний раз, Нелл, лише один раз, — заперечила Елізабет. — І нічого подібного відтоді не траплялося.

— Та ні, мамо, воно трапляється кожного разу, але ти відмовляєшся це бачити. Анна швиргає Доллі по кілька разів на день, наче вона — бездушна лялька, і лише завдяки Півонії — дуже гарній дівчині — вона не забивається і не зазнає травм. — Нелл підійшла до батька, сіла йому на коліно і, поклавши руку йому на плече, поглянула на нього своїми волошковими очима. — Татку, цій ситуації треба покласти край. Якщо так триватиме й далі, Доллі отримає серйозну травму. Або Півонія не буде достатньо близько, щоб спіймати її, або Анна відмовиться її віддавати і заходиться карати «погану ляльку». Це стосується як Півонії, так і тебе, мамо.

— Зрозумів, — мовив Александр. — Тепер зрозумів.

— Ми збільшимо пильність, — запевнила Елізабет, кинувши на зрадливу доньку презирливий погляд. — Вони ж мати й донька! Анна няньчить Доллі ось уже рік і вісім місяців. Якщо ми їх розлучимо, Анна усохне й помре.

— О мамо, невже ти гадаєш, що я над цим не подумала?! — скрикнула Нелл, повернувши до неї голову. — Ти гадаєш, що мені про все це приємно говорити? Анна — моя сестра! Я люблю її! І любитиму завжди. Але вона завжди була інфантильною, а тепер невпинно регресує. Після народження Доллі вона була така спокійна, така сумирна, обходилася з дитиною так, наче збагнула, що то — жива істота. Але зараз усе змінилося. І настрій та поведінка її погіршуються. Вона стала впертою і навіть владною — можливо тому, що їй усе життя потурали. Ніхто жодного разу не дав їй ляпаса за непослух, не намагався відчитати за прогрішення.

— А вона ніколи не заслужувала ляпасів! Що я аж ніяк не можу сказати про вас, пані! — відрізала Елізабет.

— Згодна, — спокійно мовила Нелл. Її увага переключилася на батька. — Тату, ти мусиш ужити заходів.

— Ти маєш рацію —