Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

— Не загордися, пам’ятаючи повсякчас, що тільки великий народ може народити велику людину.

«Мій народ змалів у неволі, невже він ніколи не народить Спасителя?»

— Але ніколи і в помисли не допускай, що твій народ малий, бо тоді й сам зупинишся в своєму рості. Дикі римляни, зустрівшись із цивілізованими еллінами, віддали себе їм в науку і ту науку використали для жорстокості. Чи змаліла Еллада від того, що Рим, перемінивши добро у зло, сам захлинувся в крові? Народ маліє тоді, коли втрачає духовність, пориває з вічними цінностями й кидається в погоню за тимчасовою користю. Бережи народ від духовного занепаду.

«Я бачив, як мій народ продавав зброю, пропивав церковні чаші й підносив завойовникові хліб. Чи можна ще нижче впасти?»

— Народ, що змалів з принуки, а не із самовдоволення, зарозумілості й жорстокості, завжди здатний піднестися, якщо, підводячись, звертає свій зір до божественного начала. Віра в Бога дає людям надію і не дозволяє увірувати в земних божків. Релігію не можна відібрати в людей так само, як історію. В релігії навіть тоді, коли народ поблажливо ставиться до культових догм, можна знайти закладену в ній відвічну гуманістичну мораль, що виявляється у звичаях, обрядах і етиці. Без релігії народ хаміє. Не дайте дияволу відібрати в народу віру в Бога!

«Бога в народі вбивають самі священнослужителі. Ви ж чули, Вчителю, про Алілуя, що спалив храм і книги, ви ж бачили пам’ятник зрадникові, поставлений навпроти святого собору. Ви ж знаєте, що константинопольський патріарх Діонізій продав київську митрополію московському патріархові за двісті золотих червінців і сто двадцять соболиних шкур — й отримав цю плату з рук антихриста–царя».

— Щоб убити Бога в поневоленого люду і зруйнувати церкву, диявол одягає архієрейські шати. Та після розрухи Храм завжди виходить із полум’я цілим і знову збирає біля себе народ, являючи світові у первозданній чистоті християнський ідеал: цінність людської особистості, яка є носієм вічного смислу життя — любові.

«Я шукаю такого храму, який не принижував би людину, а підносив до рівня Бога».

— Та чи може збудувати храм держава, що оголосила один народ вибраним і поставила його над іншим? Третій Рим — Москва уявила себе єдиним у світі пристанищем православної віри і, поставивши вище церкви державу, примусила пастирів стати її агентами. Що може дати людині церква, підпорядкована кріпосній державі, — крім рабства? Що може дати людям теократична влада — крім тюрми? Московське самодержавство оголосило всенародну тюрму «царством божим»; а тому для Храму в ньому місця немає.

«Чи можу я визнати храмом божницю, в якій щодня проклинають людину, яка хотіла моєму народові дати волю? Чи не краще вернутися до язичницького капища, де сповідується Різдво Світла нашої землі?»

— До будь–якого храму, якщо тільки в ньому не проповідується насильство над людьми, маєш право увійти. І до поганського. Та древня віра єднала людей з Природою і була досконалою, як Боже творіння. Підійми камінь — і там знайдеш Мене, розсічи дерево — і Я там… Зате людина в поганському храмі не могла пізнавати висоти свого Духу, їй став потрібен Учитель. Коли людина увійшла до християнського храму, вона побачила, як сходить він до неї з ікон, як виходить в іпостасі Божого намісника через царські врата… й почала просити, щоб він розкривав їй тайну Духу, навчав і прощав. Не маємо права зрікатися тієї віри сьогодні. Але знайдемо у ній Бога, що благословить наші святощі і нашу волю. Наблизьмося до нього, як це робить природа, що створила життя з туги за Богом, відтворює його у своїх діяннях, хоч сама ніколи не може досягти Божої досконалості.

«Можна досягти — правдивим Словом, — прошепотів Єпіфаній. — Бо Слово — це витвір Божий, і спочатку було воно. Я йду шукати Храму, в якому цим Божим знаряддям славлять, а не проклинають Волю».

Розділ дев’ятнадцятий

Пробився нарешті Єпіфаній до межі простору свого світу, який у часі не мав ні початку, ні кінця, — спинили його Карпатські гори, що піднебесною зубчастою грядою відгородили розлогу Україну від європейських країн, пропустивши крізь себе однокінні путівці й звірині стежки, де чужинцям годі пройти ордою: прокрадаючись під навислими кручами, боязко заглядаючи в паморочливе бездоння ізворів, продираючись крізь жереп і хащі, може зайда навідатися сюди хіба що в гості, а зі злом прийшовши, яко тать, рідко коли вибереться цілим з гірських тенет.

Стогнуть заблукані у бескеттях вітри, виють, загнуздані, мов грішні душі, і вирватися на волю не мають сил; мстять вони горам хмароломами, блискавицями, громами, градобоєм, а гори тільки звитяжно стугонять, виборсуючись одна по одній із западень до небес, і жодна найвищою не стане, і завжди дальший верх вищим здається, — не здолати тих висот ні вітрам, ні людям, стоять верхи Чорногори, заковані в панцирі непробивних гранітних скель, у коронах смерек, мов горді князі.

І що їм ординські шляхи, і що їм той невгамовний люд, якому місця на землі мало, — всяк зупинився тут: нестримний монгол — розбійник вселюдський і пожадливий на корону жорстокий угр, а підступний лях тремтить сьогодні, допановуючи над гірським краєм, — не дай, Боже, нікому такого панування…

Гей, а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю мою землю з півдня, сходу й півночі, чому зупинилися у своєму потужному поході, ніби стомилися, й не загородили шляхи татарам, туркам, московитам, полишивши їм відкриті брами до мого краю?

Чи ж то зачарував вас невпинний шум гірських потоків, клекіт орлів, гудіння готурів, регіт пугачів чи шамотіння струнких, немов купальські діви, зелених ґаджуґ? Чому ви, задивившись на свою вроду, забули, що мій край — незахищений, стратований ордою — гине у підніжжі вашої високості?

…А там, де зупиняється у степовому бігові Україна, наткнувшись на перепону гір, під стінами темних борів, посіялися містечка й села, немов розсипи білої ріні; знаходять вони для себе ущелини, ніби ховаються од завидющого ока, й крадькома спинатимуться звідти догори по руслах річок, доки стане сил, й зупиняться біля джерел бурхливої Манявки, від якої далі доріг нема, тільки стежки, а у гірській закутині, спершись плечима до неприступних скель, бовваніє відлюдний скит, дві сотні років тому галицькими ченцями заснований, не завойований досі католиками оплот українського православ’я, до якого не діткнулася й царська рука, не осквернила його облудою московського месіянства, й ніколи не звучали тут блюзнірські слова