Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

смерть. Про велике кохання та незламну приязнь. Про відвагу та гонор. Нехай отой меч налаштовує слухачів і дарує натхнення оповідачам. А тепер налийте мені, панове, в оту посудину горілки, бо я говоритиму далі, виголошуватиму глибокі істини й різні там філософії, зокрема й екзистенціальні.

Горілку розлили по кубках у тиші та гідності. Щиро глянули одне одному в очі й випили. З не меншою гідністю. Ярпен Зігрін відкашлявся, обвів поглядом слухачів, упевнився, чи вони досить зосереджені та гідні.

— Прогрес, — промовив із притиском, — розганятиме темряву, бо саме для того той прогрес і є, як, перепрошую, дупа для срання. Буде все світліше, усе менше станемо ми боятися темряви та Зла, що в ній таїться. І настане, може, і такий день, коли ми взагалі перестанемо вірити, що в тій темряві щось таїться. Будемо такі страхи висміювати. Називати дитячими. Соромитися їх! Але завжди, завжди існуватиме темрява. І завжди в темряві буде Зло, завжди будуть у темряві ікла та пазури, смерть і кров. І завжди будуть потрібні відьмаки.

* * *

Сиділи вони в задумі й мовчанні, поринувши в думки так глибоко, що поза їхньою увагою залишилися шум і галас міста, що почав зростати, — зловорожий, гнівний, такий, що входив у силу, наче дзижчання розсерджених ос.

Вони ледь помічали, як тихим і пустим надозерним бульваром промайнула одна, друга, третя постать.

У мить, коли над містом вибухнув рев, двері корчми «У Вірсінга» з тріском розчинилися, і всередину увірвався молодий ґном, червоний від зусилля, ледь хапаючи ротом повітря.

— Що там? — підвів голову Ярпен Зігрін.

Ґном, і далі не в змозі звести подих, указав долонею в бік міста. Очі мав дикі.

— Вдихни глибше, — порадив Золтан Хівай. — І кажи, у чому справа.

* * *

Потім говорили, що трагічні події в Рівії були абсолютно випадковими, що була то реакція спонтанна, був то раптовий і неможливий для передбачення вибух справедливого гніву, породжений взаємною ворожістю й неприйняттям людей, ґномів та ельфів. Казали, що це не люди, а ґноми атакували першими, що це з їхнього боку проявилася агресія. Що ґномський торговець образив молоду шляхтичку Надю Еспозіто, воєнну сироту, що застосував проти неї силу.

Коли ж на її захист стали приятелі, ґном гукнув своїх родичів. Дійшло до бійки, а потім — і битви, що миттєво охопила весь базар. Битва переросла в різанину, у масований напад людей на заселену нелюдьми частину підгір’я та дільницю В’язово. За неповну годину — від інциденту на базарі до інтервенції магів — було вбито сто вісімдесят чотири особи, і близько половини становили жінки та діти.

Саме таку версію всього, що сталося, дає у своїй праці професор Еммеріх Готтшалк з Оксенфурту.

Але були й такі, які говорили дещо інше. «Де там спонтанність, де там раптовий і непередбачуваний вибух, — запитували вони, — коли протягом кількох хвилин після сварки на базарі на вулицях з’явилися вози, з яких людям почали роздавати зброю? Який тут раптовий і слушний гнів, якщо поводирями безладу, тими найбільш помітними й активними під час різанини, були люди, яких ніхто не знав і які прибули до Рівії за кілька днів до заворушень невідомо звідки? І зникли потім невідомо куди? Чому військо втрутилося так пізно? І спочатку так неспішно?»

Ще інші науковці відшукували коріння рівійських заворушень у нільфгардській провокації, а були й такі, які стверджували, що все те замислили самі ґноми в спілці з ельфами. Що самі себе повбивали, аби очорнити людей.

Серед поважних голосів науковців повністю загубилася надто смілива теорія одного молодого та ексцентричного магістра, який — поки його не втишили — стверджував, що в Рівії справи завернулися так не через якісь там змови та таємні домовленості, а через звичайні та поширені риси місцевого людства: темноту, ксенофобію, брутальне хамство й глибоке оскотинення.

А потім та справа набридла всім, і перестали про неї говорити зовсім.

* * *

— До підвалу! — повторив відьмак, неспокійно прислухаючись до реву й вереску натовпу, що швидко наближався. — Ґноми, у підвал! Без дурнуватого геройства!

— Відьмаче! — простогнав Золтан, стискаючи держак сокири. — Я не можу… Там гинуть мої брати…

— До підвалу. Подумай про Евдору Брекекекс. Бажаєш, аби вона овдовіла до шлюбу?

Аргумент подіяв. Ґноми спустилися до льоху. Ґеральт і Любисток закрили вхід солом’яною рогожкою. Вірсінг, зазвичай блідий, тепер був білим. Наче сир.

— Я бачив погром у Маріборі, — вичавив, дивлячись на вхід до підвалу. — Якщо їх там знайдуть…

— Іди на кухню.

Любисток також був блідим. Ґеральт тому не дуже дивувався. У безформенному й одностайному донедавна рику, який до них долинав, зазвучали індивідуальні нотки. Такі, на звук яких на голові ставало дибки волосся.

— Ґеральте, — пробелькотів поет. — Я трохи схожий на ельфа…

— Не дурій.

Над дахами розквітли клуби диму. А з вулички вибігли втікачі. Ґноми. Обох статей.

Двоє без роздумів стрибнули в озеро та попливли, збиваючи воду, прямо на плесо. Решта розбіглася. Частина завернула в бік корчми.

З вулички вирвався натовп. Був швидшим за ґномів. У тих перегонах жадоба вбивства перемагала.

Крики вбитих свердлили вуха, задзвонили по пофарбованих шибках у вікнах корчми. Ґеральт відчув, як починають тремтіти його руки.

Одного ґнома буквально розшарпали, розірвали на шматки. Іншого перекинули на землю, за кілька секунд перетворили на криваву безформну масу. Жінку закололи вилами та списами, дитину, яку вона боронила до останку, просто розтоптали, задавили ударами підборів.

Троє — ґном і дві жінки — утікали просто до корчми. За ними гнав розлючений натовп.

Ґеральт глибше вдихнув. Встав. Відчуваючи на собі перелякані погляди Любистка та Вірсінга, зняв із камінної полиці сігіль, меч, відкутий у Магакамі, у кузні самого Рундуріна.

— Ґеральте… — застогнав перелякано Любисток.

— Добре, — сказав відьмак, ідучи до виходу. — Але це вже востаннє! Хай мене дідько, це вже по-справжньому востаннє!

Він вийшов на ґанок, а з ґанку стрибнув уперед, швидким ударом розпластав здорованя в каменярському фартусі, що замахувався на жінку кельмою. Наступному відрубав руку, якою той вчепився у волосся іншої жінки. Тих, які ко́пали перекинутого ґнома, засік двома швидкими укісними ударами.

І пішов на натовп. Швидко, крутячись у напівобертах. Тяв спеціально широко, начебто безладно, знаючи, що такі удари найбільш криваві й показні. Не хотів їх убивати. Хотів їх лише добряче скалічити.

— Ельф! Ельф! — дико кричав хтось із натовпу. — Убити ельфа!

«То вже перебір, — подумав він. — Любисток — може, але я ж ельфа з будь-якого боку не нагадую».

Видивився того, що кричав, певно, солдата, бо в бригантині