Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

щось мав. Але він не має. Воістину, як говорив король Дезмод, зазирнувши, як сходив до вітру, до нічного горщика: «Розум не в змозі того осягнути».

— Пропоную, — Ґеральт із примирливою усмішкою підняв кубок, — напитися й змінити тему.

— От-от, — дуетом підтвердили Любисток та Золтан.

* * *

Вірсінг приніс на стіл третю, а потім і четверту миску виноградних слимаків. Не забув також, зрозуміло, і про хліб із горілкою. Співрозмовники вже трохи наситилися їдлом, тож нічого дивного, що тости підіймали трохи частіше. І нічого дивного, що до розмов усе сильніше закрадалася філософія.

* * *

— Зло, із яким я бився, — повторив відьмак, — було проявом дій Хаосу, дій, приречених на те, аби каламутити Порядок. Бо там, де поширюється Зло, Порядок запанувати не може, а все, що Порядок збудує, упаде й не встоїть. Сяйво мудрості та промінчик надії, жар тепла замість світити погаснуть. Стане темно. А в темряві будуть ікла, пазури та кров.

Ярпен Зігрін погладив бороду, жирну від часникового масла, що натекло зі слимаків.

— Дуже воно красиво сказано, відьмаче, — визнав. — Але, як казала молодесенька Керро королеві Вріданку на їхній першій свіданці: «Річ непогана, але чи має вона якесь практичне застосування?»

— Сенс існування, — відьмак не всміхався, — і сенс буття відьмаків похитнулися, бо ж битва Добра зі Злом відбувається зараз на іншому полі, та й ведеться геть по-іншому. Зло перестало бути хаотичним. Перестало бути сліпою та стихійною силою, проти якої мусив виступати відьмак — мутант настільки ж убивчий, наскільки й хаотичний, як і саме Зло. Нині Зло править законом і закон йому прислуговує. Працює воно відповідно до підписаних мирних угод, бо підписували ті угоди з думкою про нього…

— Ти бачив поселенців, яких гнали на південь, — здогадався Золтан Хівай.

— І не тільки, — серйозно додав Любисток. — Не тільки.

— І що з того? — Ярпен Зігрін усівся зручніше, сплів пальці на череві. — Кожен із нас щось бачив. Кожного з нас щось розлютило, кожен на якийсь час — довгий чи короткий — втратив апетит. Або сон. Так буває. Так бувало. І так буватиме. Більше філософії з того, наче з цих черепашок, аж ніяк не витиснеш. Бо більше її й нема. Що тобі не до смаку, відьмаче, що тобі не до думки? Зміни, яких зазнає світ? Розвиток? Прогрес?

— Може.

Ярпен довго мовчав, дивлячись на відьмака з-під кошлатих брів.

— Прогрес, — сказав нарешті, — він наче стадо свиней. І саме так треба на прогрес дивитися, так його треба оцінювати. Як стадо свиней, що лазить по току й по дворі. Із самого факту існування того стада випливають найрізноманітніші користі. Є з них рулька. Є ковбаси, є солонина, є ніжки в холодці. Словом, є користь. І нічого крутити носом, що всюди насрано.

Усі мовчали якийсь час, вирішуючи в душах і сумлінні різні важливі речі й справи.

— Треба напитися, — сказав врешті Любисток.

Ніхто не став протестувати.

* * *

— Прогрес, — сказав у тиші Ярпен Зігрін, — буде, якщо серйозно, розганяти темряву. Темрява відступить перед світлом. Але не відразу. І, напевне, не без битви.

Ґеральт, який саме задивлявся у вікно, усміхнувся власним думкам та маренням.

— Темрява, про яку ти говориш, — сказав, — це стан духу, а не матерії. До битви з чимось таким треба школити якихось зовсім інших відьмаків. І зараз найкращий час, щоб почати.

— Почати перекваліфіковуватися? Це ти мав на увазі?

— Аж ніяк не це. Мене відьмацтво вже не цікавить. Переходжу в стан спочинку.

— Та авжеж!

— Я говорю дуже серйозно. З відьмацтвом я скінчив.

Запала тривала тиша, яку переривало люте нявкання кошенят, що гризлися та дерлися під столом, вірні звичаям свого роду, для якого забава без болю — то ніяка не забава.

— Ти скінчив із відьмацтвом, — повторив нарешті протяжно Ярпен Зігрін. — Ха! І сам не знаю, що про це подумати, як сказав король Дезмод, коли впіймали його на махлюванні в картах. Але підозрювати можу найгірше. Любистку, ти з ним подорожуєш, багато часу з ним проводиш. Він проявляє інші симптоми параної?

— Добре, добре, — обличчя Ґеральта було наче з каменю. — Жарти вбік, як сказав король Дезмод, коли посеред бенкету гості раптом почали синіти та помирати. Я сказав, що хотів сказати. А тепер перейду до дій.

Він зняв меч зі спинки стільця.

— Оце твій сігіль, Золтане Хівай. Повертаю його тобі з подякою та поклоном. Він послужив. Допоміг. Рятував життя. І відбирав життя.

— Відьмаче… — Ґном підняв руки, наче захищаючись. — Меч твій. Я тобі його не позичав, а подарував. Подарунки…

— Мовчи, Хівай. Я повертаю тобі твій меч. Він мені вже не буде потрібен.

— Та авжеж, — повторив Ярпен. — Налий йому горілки, Любистку, бо балакає він, наче старий Шрадер, коли йому в копальні кирка на голову впала. Ґеральте, я знаю, що ти натура глибока та душа піднесена, але нумо, дуже тебе прошу, без такої ото хєрні, бо в аудиторії тут, як легко помітити, не сидить ані Йеннефер, ані жодна інша з твоїх чародійських конкубін, а тільки ми, старі вовки. Не нам, старим вовкам, плести про те, що меч непотрібен, відьмак непотрібен, що світ — бе-бе-бе, що те-се. Ти є відьмаком і будеш ним…

— Ні, не буду, — лагідно заперечив Ґеральт. — Напевне, вас, старі вовки, те здивує, але я дійшов висновку, що дурістю є ризикувати шиєю за когось. Навіть якщо той хтось платить. І до того ніякого стосунку не має екзистенціальна філософія. Не повірите, але власна шкіра раптом стала для мене надзвичайно важливою. Я дійшов висновку, що дурістю було б ризикувати нею, захищаючи іншого.

— Я зауважив, — кивнув Любисток. — З одного боку, те мудро. З другого…

— Немає другого.

— Йеннефер і Цірі, — за якусь мить запитав Ярпен, — мають щось спільне з твоїм рішенням?

— Багато чого.

— Тоді все зрозуміло, — зітхнув ґном. — Щоправда, я не дуже тямлю, як ти, професіонал від меча, маєш намір себе утримувати та як станеш управлятися зі своїм подальшим життям. От що б ти не робив, хоч зуби мені дери, не бачу я тебе в ролі, наприклад, такого собі плантатора капусти, але ж що робити, вибір треба шанувати. Господарю, нумо, сюди! Ото меч, магакамський сігіль із кузні самого Рундуріна. Був то подарунок. Обдарований його не хоче, а тому, хто подарував, повертати дароване не годиться. Тож візьми його та повісь над каміном. Переназви корчму «Під відьмачим мечем». Нехай зимовими вечорами тут ведуть розповіді про скарби й потвор, про криваву війну та про запеклі битви, про