Жюль Верн - Таємничий острів

За весь цей час пірати жодного разу не з’являлися в околицях Гранітного палацу. Від Айртона не надходило ніяких звісток. Сайрес Сміт і Герберт ще не втратили надії знайти його, але інші вважали тепер, що бідолаха Айртон загинув. Усе-таки не можна було довше залишатися в невідомості, і колоністи вирішили, що, як тільки юнак одужає, вони зроблять експедицію, від якої вони очікують дуже важливих результатів. Але раніше ніж через місяць неможливо було її почати: для того, щоб здолати бандитів, потрібна участь у поході всіх колоністів.

А Герберту ставало все краще. Запалення печінки пройшло, рани остаточно зарубцювалися.

Весь січень колоністи вели на плато Круговиду великі роботи для того, щоб забезпечити, наскільки можна, майбутній врожай хліба й овочів. Для другого посіву, що мав початися невдовзі, зібрали уціліле зерно, заготовили саджанці. Млин, стайні та будівлі на пташнику Сайрес Сміт не поспішав відбудовувати. Адже поки він з товаришами шукатиме розбійників, ці негідники можуть знову навідатися на плато; не варто давати їм привід зайвий раз попрактикуватися в грабунках і підпалах. Як тільки острів очистять від цих лиходіїв, справа інша, — тоді все треба буде спорудити заново.

У другій половині січня хворий уже так зміцнів, що йому дозволили вставати з постелі — спочатку на годину в день, потім на дві, а потім і на три години. Сили швидко поверталися до нього, такий здоровий він мав організм. Герберту виповнилося вісімнадцять років, він дуже виріс і обіцяв стати молодою людиною красивої та шляхетної зовнішності. За хворим ще був потрібний догляд («лікар» Спілет у цьому плані виявився невблаганний), але видужання його йшло своєю чергою.

До кінця місяця Герберт уже блукав по плато Круговиду і по всьому узбережжю. Не раз він купався в морі разом з Пенкрофом і Набом, і ці купання йшли йому на користь. Сайрес Сміт уже вважав можливим призначити день відправлення експедиції — вирішили виступити 15 лютого. Як завжди в цю пору року ночі були дуже світлі — обставина, сприятлива для розвідки, яку збиралися вести по всьому острову.

Отже, почалася підготовка до походу, підготовка досить серйозна, тому що колоністи дали обіцянку не повертатися в Гранітний палац доти, доки не досягнуть подвійної мети, поставленої перед собою: по-перше, вони хотіли знищити піратів і знайти Айртона, якщо він ще живий, по-друге, розшукати того, хто брав таку діяльну участь у долі колонії.

На острові Лінкольна колоністи знали досконально наступні місця: весь східний берег — від мису Пазура до мису Південної Щелепи і Північної Щелепи, велике Качине болото, околиці озера Гранта, лісові зарості Жакамара (ту їхню частину, що знаходилася між дорогою до кораля і рікою Віддяки), береги ріки Віддяки і Червоного струмка і, нарешті, ті відроги гори Франкліна, між якими розташувався кораль.

Вони досліджували, але досить поверхово, узбережжя бухти Вашингтона — від мису Пазура до Зміїного мису, а також ліси і болота вздовж західного берега і нескінченні дюни, що доходили до затоки, схожої на напівроззявлену пащу акули.

Але вони зовсім не знали великі ліси, що покривали півострів Звивистий, весь правий берег ріки Віддяки, лівий берег Водоспадної річки і лабіринт відрогів, ущелин і долин, що охоплюють своєю заплутаною мережею гору Франкліна з трьох боків — із заходу, з півночі і зі сходу, а там, можливо, існували глибокі печери. Отже, кілька тисяч акрів площі острова ще не піддалися вивченню. Тому учасники експедиції прийняли рішення відправитися в мандри через ліси Далекого Заходу й обстежити весь правий берег ріки Віддяки.

Мабуть, найкраще було спочатку дістатися до кораля — адже туди знову могли наскочити бандити, щоб остаточно його розграбувати або отаборитися там. Але перешкодити спустошенню кораля колоністи не могли, воно, мабуть, уже сталося, а якщо пірати вважали для себе зручним заховатися в цьому відокремленому кутку, завжди можна дістатися до них, це ще встигнеться.

І ось, порадившись, зупинилися на початковому плані — рушити через ліс до Зміїного мису. Протягом шістнадцяти — сімнадцяти миль шлях доведеться прокладати сокирою, і це стане першою дорогою, що зв’яже згодом Гранітний палац і край півострова Звивистого.

Візок був у повній справності. Онагри добре відпочили і могли зробити великий перегін. На візок склали дорожні запаси провіанту, устаткування для табору, похідну кухню і різне начиння, а також зброю і спорядження, дбайливо вибрані в дуже багатому тепер арсеналі Гранітного палацу. Не завадило пам’ятати, що пірати, можливо, ховаються в лісах, зненацька в густих заростях зав’яжеться перестрілка, а отже, маленькому загону колоністів ні в якому разі не можна було розбиватися на групи і віддалятися один від одного.

Вирішили також нікого не залишати в Гранітному палаці. Навіть Топ і Юп мали взяти участь в експедиції. Неприступний притулок міг на деякий час залишитися без охорони.

Переддень виступу, 14 лютого, припадав на неділю. Весь цей день присвятили відпочинку і вдячним молитвам Творцю. Для Герберта, який уже зовсім видужав, але був ще слабкий, вирішили залишити місце у візку.

На світанку наступного дня Сайрес Сміт вжив усіх заходів, щоб уберегти Гранітний палац від усіляких навал. Мотузкову драбину, якою завжди піднімалися колоністи, віднесли в Нетрі й глибоко зарили в пісок, але поклали її дуже дбайливо, тому що доведеться користуватися нею і після повернення; тамбур підйомника, та й усе це пристосування встигли розібрати — його більше не існувало. Роботу цю виконав Пенкроф, і, затримавшись, для того щоб її закінчити, він спустився з Гранітного палацу останнім по мотузці, перекинутій через виступ скелі; а тільки-но мотузку забрали, не залишилося ніякої можливості забратися з берега на верхній майданчик.

Погода випала чудова.

— Жаркий деньок обіцяється! — весело сказав журналіст.

— Нічого, лікарю Спілет, — відгукнувся Пенкроф. — Ми підемо лісом, під деревами і сонця не помітимо.

— Вирушаймо! — сказав інженер.

Візок чекав на березі біля Нетрів; журналіст наполіг, щоб Герберт їхав на ньому хоча б частину шляху. Юнакові довелося підкоритися розпорядженню свого лікаря.

Наб взяв онагрів за вуздечку. Сайрес Сміт, журналіст і моряк пройшли вперед. Топ, мабуть надзвичайно задоволений, стрибав біля них. Герберт запросив Юпа сісти з ним у візок, і той без зайвих церемоній вмостився біля нього. Настала хвилина відправлення, і маленький загін рушив.

Візок зминув за виступ гранітного кряжа і, проїхавши милю лівим берегом ріки Віддяки, переправився по мосту на інший берег, де вже починалася дорога до порту Повітряної кулі; залишивши дорогу ліворуч, рушили в тіні високих дерев по великих лісах Далекого Заходу.

Протягом перших двох миль