Володимир Бабула - Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула

подумавши, лишився задоволений. В сплетеній з гілля “підлозі” я лишив отвір для “колодязя”. За посуд мені правили ті ж консервні бляшанки.

Минув тиждень, потім місяць, а я все ще жив, як найжалюгідніша первісна істота. Нога загоювалась дуже повільно, вирушати в далекі прогулянки я не міг. Заготівля харчів для мене дедалі більш ускладнювалась.

Аж ось моє злиденне животіння порушила дивна пригода. Почалось з дуже незначного — зникла бляшанка, яку я лишив увечері біля своєї нори.

З’їсти її ніхто не міг; коли б затоптав який ящір, — лишилися б сліди. Отже, її хтось узяв.

“Злодія треба будь-що спіймати!” — вирішив я і поставив нехитру пастку: прив’язав до мотузка бляшанку, вкинув у неї кілька камінців (при найменшому рухові вони деренчали) і увечері поклав біля входу в нору.

Я марно чекав кілька ночей, але, кінець кінцем, бляшанка заторохкотіла. Я вискочив нагору. При світлі ліхтарика я побачив маленького квартянина. На мій подив, він був безкрилий.

Необачно засунувши лапку до бляшанки, злодюжка ніяк не міг витягнути її звідти, тоненько пищав і мружився на мене зляканими оченятками. Я зв’язав його ліанами, кинув на галявині й хотів повернутись до нори, коли це раптом почув підозріле шарудіння: з кущів виповзло ще одне таке створіння. Я причаївся.

Квартянин попрямував до мого бранця. Навіть не спробувавши звільнити товариша, він сів поруч нього і обняв.

“Мабуть, ви таки сумирні істоти. Звільняйтесь та йдіть собі геть!” — подумав я, прямуючи до своєї нори.

Ви не можете уявити, який я був здивований вранці: обидва квартянини сиділи на даху мого “палацу”.

— Чому ви не втекли? — запитав я голосно, відчуваючи гостру потребу поговорити хоч з ким-небудь, незалежно від того, чи розуміють тебе, чи ні.

Почувши мій голос, квартяни здригнулись, але зостались на місці. Вони поглядали на мене з цікавістю, ніби шукали орган, з якого виходили оті дивні звуки. Я засміявся:

— Не треба голосу боятись, а треба з нього милуватись… — продекламував я, широко розкриваючи рот. — Ви чуєте людини глас, і так говорить кожен з нас…

Дивні створіння не зводили з мене очей. Розглядав їх і я. Спочатку я не міг зрозуміти, чому в одного з дитинчат є крила, а в другого нема. Потім я збагнув: мабуть, той, який потрапив до мене в полон, позбувся крил під час якоїсь пожежі. В усякому разі, в нього на тілі поміж волоссям виднілись шрами від опіку.

Чудні відвідувачі відірвали мене від думок тоненьким пищанням, яке затихало на найвищих тонах. Чи вони хотіли мені щось сказати, чи хвалились своїми прекрасними співами, не знаю. Я тільки відчув, що це — вияв прихильності. І не помилився: коли квартянчики посміливішали, вони почали ходити за мною, наслідуючи кожен мій рух. Вони скидались на дітей. Признаюсь, я полюбив цих милих створінь з першого ж дня. Я їх назвав Франтиком і Марженкою. Франтик був з крилами, а Марженка — без крил.

За кілька днів ми так потоваришували, що Франтик і Марженка захотіли за всяку ціну поселитись у моєму підземеллі. Я б збрехав, коли б став запевняти вас, що був у захваті від їхнього наміру. Житло для трьох було надто тісним, а найголовніше — то були для мене все-таки тварини. Поруч “их я не міг би спати спокійно.

Отже, Франтик і Марженка розташувались назовні, в затишному гніздечку серед густої трави. Щодня вони пустували аж до глупої ночі, а потім спали до полудня. Я всіляко намагався змінити їхній режим, але згодом облишив свої спроби перевиховання, бо зрозумів, що для них ніч служить днем. Зрештою, я був радий з цього, бо моє житло таким чином мало нічних охоронців.

Нові друзі стали мені корисними й з іншого погляду. Зразу ж після першого походу за харчами вони зрозуміли, чого я потребую для існування, і за короткий час буквально засипали мене плодами. Деякі з них, правда, були огидні, зате дуже подобались Франтику і Марженці.

Після чудових сонячних днів почалися дощі, а разом з тим турботи про житло для друзів. Слабосила Марженка безперервно тремтіла від холоду, наче хвора на пропасницю. Самовідданий Франтик даремно обгортав її своїми перетинчастими крилами. Я вирішив тоді, що зразу ж після дощів побудую для своїх нових приятелів примітивну хату, а тим часом хай вони поживуть у моїй норі.

То було мудре рішення, бо рівень води на дні ями підвищувався, і її доводилось безперервно вичерпувати. Без ретельних рук Франтика і Марженки я не впорався б з цією каторжною роботою, і мені довелося б тікати з нори.

Отак у спільній боротьбі з негодою ми прожили цілих три місяці. То було сповнене турбот сумне й жалюгідне існування.

Однак хмари все ж розвіялись, і на небі з’явились сонця. Ми привітали їх веселим танком у мокрій траві. Сам не усвідомлюючи того, я повсякчас переймав від моїх нових друзів їхню дитячу безпосередність, а вони, навпаки, наслідували мене, так що інколи доходило до комічних ситуацій.

Край галявинки біля мого житла росли два великі дерева, їхні стовбури були один від одного на відстані близько метра, а крони сплітались воєдино.

Отут я й вирішив побудувати халупу для Франтика і Марженки. Невисоко над землею я з’єднав стовбури дерев дрючком, обабіч нього прикріпив похило вкопані в землю гілки, переплів їх ліанами й покрив дах товстим гладеньким листям. Таким же чином я побудував обидві бічні стіни.

Приятелі дуже уважно стежили за кожним моїм рухом. Франтик, зрештою, почав допомагати мені носити будівельний матеріал, але Марженка тільки вистрибувала навколо та з подивом поглядала то на мої руки, то на всезростаючу будову.